7 глава

Піднявшись до дому, я налила в маленьку мисочку котику молока. Я завжди любила тварин, але в мене ніколи їх не було. І я була дуже рада, і хтіла справді залишити цю маленьку, пухнасту кульку. 

***

Пройшло майже 3 місяці, я до сих пір жила з подругою, але з Марком, ми вже думали про переїзд. У нас все розвивалось не дуже швидко, але ми були закохані один в одного і мали великі плани на майбутнє.

Я продовжувала спілкуватися з сестрою. Перший час було дуже тяжко змиритись з тим, що вона моя сестра, але все ж ми гарно комунікуювали. 

Я продовжувала працювати в тому закладі, але вже не офіціантом, а молодшим менеджером і допомагала персоналу по деяким справам.

Навчання теж було добре. Я була відмінницею і вже через рік мала закінчувати універ, паралельно з навчанням в мене була практика в одному дошкільному закладі, де я допомагала діткам. Мені це дуже подобалось і я була впевнена, що це саме та професія за якою, я би хотіла працювати в майбутньому. 

Одного літнього дня я йшла на роботу, хмари трохи скубчувались на небі, але сонце світило дуже яскраво. Коли я йшла на роботу в мене був завжди хороший настрій, я дивилася яскраво в майбутнє, тому що, в мене було все, що потрібно було для щасливого життя. Звичайно, були й не дуже хороші моменти, але я намагалася зберігати спокій і вірити, що все буде добре. 

Підходячи до кафе і подивившись в панорамне вікно, я побачила, як мій хлопець сидить з якоюсь дівчиною і мило розмовляє. На моїх очах з'явилися сльози, я не могла повірити, що та людина, яка казала, як кохає мене, може зрадити. Я багато працювала над собою і своїми почуттями довіри і зараз в один момент, все, що в мене було в середині, обвалилось. Я швидко побігла до цього кафе, в мене не було задуманої фрази, що я скажу, але я вірила в те, що це все не правда і так не може бути насправді. 

-Привіт, може ти поясниш мені хто це,- я знала, що це моральний тиск на людину, але на той момент, моя агресія, завадила розуму, щось сказати по іншому. 

-звичайно, це моя подруга, з якою ми вже дуже довго дружимо, майже з дитинства, я просто забув тебе з нею познайомити. 

-які гарні відмазки, подруга дитинства, як мило. Певно в пісочниці разом гралися і за ручки ходили,- моя агресія переходила всі межі, і мій контроль над собою дуже послабшав,- ну тоді гарно вам тут провести час і будьте щасливі, не телефонуй мені більше.

Взявши себе в руки, я вибігла із кафе, по моїх очах лились сльози, а в голові знову та сама картина, про зради і образи. Перше кохання, чи справді могла я так просто його відпустити. Ні не могла, але й дивитися в ті очі, я теж не могла. Десь в середині душі, я знала, що це можливо й справді просто подруга, яка ні в чому не винна, але серце розколювалося. Моя ревність була завжди такою, навіть до подруг. Але не було ніколи такої масштабної, яка сталася тільки що. 

Призупинивши біг, я почала йти повільно. Вирішивши, що не піду на роботу, я дістала телефон, щоб написати директору, що я прихворіла. Мій телефон завжди стояв на беззвучному режимі, тому розблокувавши телефон, відразу посипались повідомлення.

'сонечко, це справді не те, що ти подумала'

'це просто подруга і нічого більше'

'я кохаю тебе і не хочу втратити'

'ти та людина, з якою я хтів би провести все своє життя'

'разом з Неллі, я спілкувався з приводу подарунка для тебе'

'ти найдорожче, що в мене є, вибач, що не мав змоги тобі сказати, і про подругу, і про зустріч'

Читаючи ці повідомлення, сльози знову з'явилася в мене на очах, я почувалася максимально тупо, тому що ця людина ніколи не давала приводів для ревнощів, або що. Я хтіла вибачитись, я не вміла добре контактувати з людьми, але боялась втратити цю людину. Він подарував мені відчуття ейфорії. Навчив, як жити і кохати. Ця людина справді була хорошою, але певно я не та людина, яка йому потрібна. В мене було багато комплексів, я не завжди була впевнена в собі і мені це дуже заважало. Моє минуле, яке принесло лиш одні страждання, не виходило ні на мить з голови. І ті слова...

Тебе ніхто ніколи не покохає, бо таких, як ти не вміють любити.

Біль, страх знову бути покинутим і приниженим, не давав мені спокою. Я завжди мріяла про сім'ю, хороших друзів і щоб все було добре, але це явно не моя історія. Завжди після хорошого, наставало щось погане і я знову занурювалась в те дитинство, від якого завжди хтіла втекти. 

Відчуваючи мої емоції і душевний стан, почався невеличкий дощ, я йшла до найближчого під'їзду, з якого виходила жіночка років 45 і маленький хлопчик років 3.

-у вас щось сталося, чому ви плачете,- у хлопчика були яскраво-зелені очі і вони світились від цікавості.

-все добре, просто дощик йде і капає мені на обличчя,- я посміхнулася і мені було приємно, що така маленька дитина, може справді цікавитись почуттями інших людей, він чимось був схожий на мене.

-вибачте ваше лице таке знайоме, але я не можу згадати, де я вас бачила. Ви нагадуєте мені якусь близьку для мене людину, яку я знаю дуже давно, чи не могли б ви сказати ваше ім'я?

-ой, це так неочікувано, Енджи, моє ім'я Енджи Люмберг.

-неймовірно, не може бути, через стільки років, я все ж знайшла вас, я Сильвія, та сама дівчинка з бібліотеки,- я дивилася їй прямо в очі і не могла повірити, що це справді вона, та сама жінка, яка зникла в один день і про яку, ніхто нічого не знав. 

-Сілі...вибач мене, дівчинко моя, я знаю як я ранила тебе тоді, коли пішла з твого життя, так різко і неочікувано. Я зараз заводжу внука до садка, тому якщо хочеш, можемо погворити після того.

-звичайно

Мені було цікаво, як змінилоося її життя, після того, як вона пішла з бібліотеки. Чи все в неї було добре? 

***

-насправді, я пішла не просто так. На той момент, я захворіла дуже тяжким захворюванням, раком грудей, я довго лікувалася, проходила різні терапії, а потім через деякий час завагітніла. Я хтіла повернутися в ту бібліотеку і побачити твої оченята, які горіли, коли ти приходила до мене. Я справді винна, що на той момент, я залишила тебе, як зробили всі інші в твоєму житті. Пройшло багато років, моя донька виросла і чекала сама на дитину. Для мене було щастям те, що вона народила. А найголовніше було те, що його день народження співпадало з твоїм. Кожен рік, я згадувала тебе в цей день, і бажала, щоб в тебе було все, що ти собі захочеш. Ці 3 роки, я завжди дивилася на внука і бачила ту цікавість в ньому, яку не бачила у жодної дитини, крім тебе...-вона вже не могла тримати сльози в собі,- ти була дуже допитлива і завжди любила допомагати людям, дивлячись в його очі, той силует маленької дівчинки, завжди з'являвся в мене перед очима. Зараз дивлячись на тебе, я бачу, яка ти виросла гарнюня, твоя особливість доповнює тебе. Ти зробила себе сама і це найцінніше, що могло статися в тебе в житті. Ти неймовірна.