Розділ 17. Архітектурне повнолуння

Два тижні пролетіли як один затяжний, наелектризований дедлайн. Житомирський лабрадорит ліг на фасад театру так ідеально, наче належав йому ще з позаминулого століття, а скляний купол Марка тепер виблискував під осіннім сонцем, створюючи всередині будівлі футуристичну гру світла й тіней.

До офіційного грандіозного відкриття першої черги театру залишалося рівно сорок вісім годин.

У пентхаусі Марка панував відносний спокій, який Олівія тепер називала «нашою симетрією». Папки з аудитом Вероніки так і залишилися лежати в архіві — після втручання Еванса-старшого перевірку згорнули за п'ять хвилин, а саму Вероніку Блеквуд практично усунув від прямого управління, залишивши їй лише кураторство над закупівлею банкетного текстилю.

Олівія стояла посеред своєї спальні на другому поверсі. На ліжку лежала велика чорна коробка з логотипом відомого вечірнього бренду, яку Марк привіз годину тому без жодних коментарів.

Коли вона відкрила її, у неї перехопило подих.

Всередині була вечірня сукня до підлоги з важкого шовку глибокого синього кольору — точнісінько такого відтінку, який давав житомирський лабрадорит у променях заходу сонця. Спина була повністю відкритою, а лінії крою залишалися строгими, витонченими й бездоганно симетричними. Це була сукня, створена спеціально для неї людиною, яка вивчила кожен міліметр її тіла та душі.

Вона вдягла її, підколола волосся вгору срібною шпилькою і вийшла на галерею другого поверху.

Марк чекав її внизу, біля панорамного вікна. На ньому був класичний чорний смокінг, який тепер сидів на ньому не як офіційна броня, а як частина його власної суті. Коли він почув шурхіт шовку і підняв голову, його сірі очі миттєво потемніли. Він повільно піднявся сходами їй назустріч, не зводячи з неї погляду.

— Ванс, — тихо промовив він, зупинившись за крок від неї на галереї. Його пальці обережно торкнулися її оголеного плеча, залишаючи гарячий слід на шкірі. — Якщо ти вийдеш у цьому на червону доріжку театру, преса забуде запитати про бюджет проєкту. Вони просто зніматимуть тебе.

— Це... колір нашого граніту, Евансе, — Олівія змусила себе посміхнутися, хоча всередині в цей момент усе тремтіло від солодкого, концентрованого передчуття. — Чистий професійний маркетинг.

— Брешеш, Ванс. Шрифт Helvetica не прощає таких емоцій, — Марк м'яко притягнув її до себе за талію, змушуючи притиснутися до його грудей. — За два дні контракт Блеквуда буде офіційно закрито. Наш фіктивний тримісячний термін добігає кінця.

Олівія відчула, як від цих слів серце стиснув раптовий біль. Контракт закінчувався. Головна комерційна мета була досягнута.
— І що ми робитимемо з нашої «вимушеною грою»? — прошепотіла вона, дивлячись у його сірі очі.

Марк повільно дістав із внутрішньої кишені піджака складений вчетверо ватман. Той самий Контракт про ненапад. Він розгорнув його прямо перед її обличчям. Розмашистий підпис Марка та ідеальні літери Олівії все ще чітко виділялися на папері.

Марк зустрівся з нею поглядом, і на його губах з'явилася та сама нахабна, нестерпна, але тепер найкоханіша посмішка у світі.

— Пункт перший: поцілунки в губи суворо заборонені, — процитував він тихо, і його дихання обпекло її губи. — Мені здається, Ванс, що цей документ містить критичну архітектурну помилку. Він повністю обмежує простір для життя.

Він упевненим рухом розірвав ватман навпіл, а потім ще раз, дозволяючи білим шматочкам паперу повільно впасти на підлогу пентхауса, наче конфеті.

— Марку... — встигла прошепотіти вона перед тим, як його губи накрили її власні.

Цей поцілунок був довгим, глибоким і абсолютно вільним від будь-яких умов, камер чи журналістів. Вони більше не грали. Стіни їхнього вигаданого всесвіту нарешті завалилися, відкривши справжній, чистий простір для них двох.

Проте, поки вони стояли в обіймах один одного під нічним небом міста, на першому поверсі Блеквуд-холдингу, у темному кабінеті, Вероніка Ленг завершувала завантаження останнього файлу на флеш-накопичувач. На екрані її комп'ютера світилися таємно зроблені записи з камери відеоспостереження в коридорі пентхауса Марка за перший тиждень — ті самі кадри, де чітко видно, як Олівія ночує в гостьовій кімнаті, а Марк зачиняє двері своєї спальні з іншого боку.

Вероніка закрила ноутбук, і в напівтемряві кабінету її обличчя спотворилося від холодної, хижої посмішки.

— Ну що ж, закохані голубки, — тихо промовила вона, ховаючи флешку в сумочку. — Насолоджуйтеся останніми годинами вашої ідилії. Післязавтра на відкритті театру преса отримає такий ексклюзив, який не врятує навіть увесь граніт вашої родинної імперії.