Розділ 15. За лаштунками залізобетону

Коли масивні двері пентхауса нарешті зачинилися за їхніми спинами, Олівія відчула, як її залізна постава, яку вона тримала останні двадцять чотири години, остаточно руйнується. Вона скинула важкі будівельні чоботи прямо біля входу, навіть не подбавши про те, чи стоять вони паралельно лінії плінтуса. Їй було байдуже. Симетрія програла тотальному, всепоглинаючому виснаженню.

Вона дійшла до вітальні й просто впала на великий шкіряний диван, зарившись обличчям у м'які декоративні подушки. Тіло гуділо так, наче по ній проїхав той самий вантажівка з житомирським гранітом.

Марк зайшов слідом. Він виглядав не менш утомленим, але в його рухах усе одно залишалася та сама невимушена, хижа грація. Він скинув пальто на крісло, розстебнув кілька верхніх ґудзиків сорочки й підійшов до дивана, дивлячись на її нерухоме тіло згори вниз.

— Ванс, ти жива? Чи мені вже викликати службу реставрації для моєї партнерки? — тихо запитав він, і в його голосі пролунала знайома тепла хрипота.

— Я частина тримальної конструкції, Евансе, — пробурмотіла Олівія в подушку.

— Я не можу зламатися. Я просто... тимчасово пішла на консервацію. Не чіпай мене найближчі три дні.

Марк тихо засміявся. Цей сміх був м'яким, без жодного натяку на університетське глузування.
           — Консервація скасовується. Ти не їла з учорашнього обіду. Якщо ти знепритомнієш від голоду на об'єкті, Вероніка роздує з цього статтю про те, що я морю тебе голодом заради економії бюджету. Лежи. Я щось приготую.

Олівія здивовано підняла голову від подушки, вигнувши брову.
 — Ти? Приготуєш? Евансе, твоя верхня межа кулінарії — це замовити доставку суші через додаток.

— Ти недооцінюєш мій творчий потенціал, принцесо, — Марк підмигнув їй і попрямував на кухню, на ходу закочуючи рукава білої сорочки до ліктів.

Наступні сорок хвилин Олівія спостерігала за ним крізь напівзаплющені повіки, і це було дивовижне видовище. Марк діяв на кухні точно так само, як в архітектурі — хаотично, масштабно, але з якоюсь своєю внутрішньою логікою. Він щось різав, обсмажував, наповнюючи пентхаус неймовірним ароматом часнику, вершків та італійських трав.

Коли вона вже майже заснула під тихий шурхіт пателі, Марк підійшов до дивана.

— Ванс, підйом. Твій бетонний розчин готовий, — він м'яко торкнувся її плеча.

Олівія піднялася і підійшла до кухонного острова. На стільниці стояли дві глибокі тарілки з пастою у густому вершковому соусі з креветками та томатами чері. Поруч стояли два келихи, але замість вина Марк налив туди її улюблений чай із бергамотом, який заздалегідь охолодив. Він запам'ятав навіть це.

Вона взяла виделку, спробувала перший шматочок і заплющила очі від задоволення. Це було неймовірно смачно.

— Ну як? Прораховано за твоїми стандартами? — Марк сів на сусідній стілець, підперши підборіддя рукою і спостерігаючи за її реакцією.

— Це... прийнято, Евансе, — Олівія спробувала повернути собі строгий тон, але втомлена посмішка все одно видала її. — Гаразд, це геніально. Де ти навчився так готувати? Вероніка навчила?

Слово «Вероніка» вилетіло раніше, ніж вона встигла його зупинити. Олівія миттєво полаяла себе за це. Навіщо вона знову згадує його колишню?

Марк не змінився в обличчі. Він зробив ковток чаю і подивився на вогні міста за склом.

— Ні. Вероніка не підходила до плити. Ми завжди їли в ресторанах, бо це пасувало до нашого «статусу», — спокійно відповів він. — Готувати мене навчила бабуся, коли я втікав до неї на літо від батькових повчань про юридичну кар'єру. Там, у її старому будинку за містом, не було брендів та глянцю. Була просто справжня їжа і простір, де ніхто нічого від мене не вимагав.

Олівія дивилася на його профіль. Вона раптом чітко побачила хлопчика, яким він колись був — самотнього, затиснутого в рамки чужих очікувань, який просто хотів будувати щось своє.

— Знаєш, Марку, — тихо сказала вона, опускаючи виделку. — Мені шкода, що Вероніка так з тобою вчинила. Ти... ти не заслуговуєш на те, щоб тебе любили лише за бренд.

Марк повільно повернув голову до неї. Його сірі eyes під світлом кухонних ламп здавалися неймовірно теплими. Він посунув свій стілець ближче, так що їхні коліна знову торкнулися, руйнуючи будь-яку дистанцію.

— Мені вже байдуже, Лів, — тихо промовив він, і його голос вібрував від якоїсь нової, небезпечної щирості. — Головне, що зараз поруч зі мною жінка, яка бачить мене справжнього. Навіть коли я голий і розпатланий у суботу вранці. Навіть коли я роблю помилки в кресленнях.

Він протягнув руку і поклав свою велику, теплу долоню на її руку, яка лежала на стільниці. Олівія не відсахнулася. Цього разу вона не згадала про жоден пункт їхнього пакту. Її пальці мимоволі розслабилися, дозволяючи йому переплести їхні пальці разом.

— Той поцілунок на другому поверсі... — Марк подався вперед, і його обличчя опинилося в небезпечній близькості від її. Його погляд ковзнув по її губах. — Ти сказала Вероніці, що ми були зайняті «дечим приємнішим». Мені здається, Ванс, що твій перфекціонізм вимагає, щоб кожна теорія була підтверджена практикою. Нам же треба підготуватися до презентації через два тижні, пам'ятаєш?

Олівія відчула, як усередині все спалахнуло від солодкого, гарячого трепету. Вона дивилася в його очі й розуміла, що більше не хоче вигадувати виправдання про контракт чи Блеквуда. Вона просто хотіла цього. Хотіла його хаосу в своєму ідеально прорахованому житті.