Розділ 14. Гра на випередження

О сьомій ранку будівельний майданчик театру зустрів їх пронизливим осіннім вітром та важким, свинцевим небом. Олівія не спала ні хвилини. Її очі випікав сухий біль від комп'ютерного екрана, а пальці, якими вона стискала ремінець своєї робочої сумки, заніміли від холоду.

Замість затишного светра на ній знову була її «бізнес-броня»: темно-сіре суворе пальто, високі чоботи, каска та залізна, непроникна маска на обличчі. Поруч упевненою ходою йшов Марк. Його обличчя після безсонної ночі здавалося висіченим із граніту, а комір чорного пальта був піднятий, захищаючи від вітру.

Після тієї нічної розмови на килимі між ними ніби натягнулася нова, тонка струна. Вони більше не були просто ворогами під одним дахом — вони стали спільниками, які тримали оборону.

Біля центрального входу до напівзруйнованого лівого крила театру вже стояла делегація. Артур Блеквуд у дорогому кашеміровому пальті й теплій кепці розмовляв із головним інженером. Поруч, тримаючи в руках стаканчик із гарячою кавою, стояла Вероніка Ленг. На її обличчі світилося таке відверте, солодке тріумфування, що Олівії захотілося жбурнути в неї свій лазерний далекомір.

— А ось і наші головні архітектори, — Артур Блеквуд розвернувся до них, і його погляд не обіцяв нічого хорошого. — Мені на пошту о п'ятій ранку прийшов терміновий звіт від пані Ленг. Олівіє, ваш паризький постачальник мармуру оголосив про ліквідацію через банкрутство. Фінансування заблоковано. Без цього матеріалу ми не зможемо почати облицювання фасаду до перших заморозків. А це означає зрив термінів першого етапу на два місяці. Ви ж розумієте, що мій фонд не може так ризикувати?

— Пане Блеквуд, — Вероніка зробила крок уперед, обдавши присутніх шлейфом своїх парфумів. — Я одразу казала, що бюро Ванс користується застарілими, ненадійними логістичними ланцюжками. Саме тому я вже підготувала альтернативне рішення. Мій підрядник із Мілана готовий завезти фактурні композитні панелі під бетон уже в понеділок. Ми повністю перекриваємо фасад у стилі сучасного мінімалізму. Терміни врятовано. Щоправда, історичні колони доведеться... демонтувати, але бізнес вимагає жертв.

Вона подивилася на Олівію з викликом, очікуючи на її капітуляцію чи істерику.

Олівія зробила глибокий вдих. Її серце калатало, але голос звучав дивовижно спокійно й рівно.

 — Ваш міланський підрядник може залишатися в Мілані, пані Ленг, — Олівія дістала з сумки планшет і впевненим рухом розгорнула його екран перед Блеквудом. — Банкрутство паризької компанії справді стало несподіванкою. Але замість того, щоб руйнувати історичну спадщину міста дешевим пластиком та бетоном, ми з Марком провели цю ніч за розрахунками.

Вона переглянула слайд, і на екрані з'явилася детальна мапа України з позначками в Житомирській та Хмельницькій областях.

— Це вітчизняні кар'єри, де видобувають високоякісний граніт та лабрадорит, — чітко, як на іспиті, заговорила Олівія. — Подивіться на фізико-механічні властивості: цей камінь має щільність та морозостійкість, що на тридцять відсотків перевищують показники французького мармуру. Його текстура ідеально пасує до автентичного барокового стилю театру. Але найголовніше — логістика. Камінь уже на складах у Житомирі. Термін доставки на майданчик — двадцять чотири години. Жодних митних затримок чи європейських ліквідацій. Вероніка миттєво зблідла.

— Це... це самодіяльність! Цей матеріал не закладений у первинний кошторис! Його відтінок може зіпсувати загальну концепцію світла Марка!

— Не зіпсує, Вероніко, — вперше за розмову подав голос Марк. Він зробив крок ближче до Олівії, і його плече надійно торкнулося її власного. — Я особисто перевірив світловідбиття лабрадориту під моїм скляним куполом. О шостій вечора, коли сонце сідатиме, цей камінь даватиме неймовірний глибокий синій відблиск. Це виглядатиме вдесятеро дорожче і статусніше, ніж французький мармур. Кошторис, до речі, зменшується на чотирнадцять відсотків завдяки відсутності міжнародної логістики. Ми з Олівією вже підготували додаткову угоду.

Марк дістав зі своєї папки роздрукований документ і протягнув його Блеквуду. Олівія помітила, що документ був підписаний їхніми обома фірмовими розмашистими підписами. Вони виступали як єдиний, залізобетонний фронт.

Артур Блеквуд узяв папери, швидко пробігся очима по цифрах, а потім подивився на Олівію та Марка. На його обличчі повільно з'явилася та сама ексцентрична, задоволена посмішка великого бізнесмена.

— Чотирнадцять відсотків економії та постачання за добу? — Блеквуд підняв погляд на інженера. — Що скажеш, Петрович?

— Якщо камінь буде завтра, ми почнемо монтаж без жодної години затримки, шеф, — упевнено кивнув інженер. — Розрахунки пані Ванс бездоганні.

— Чудово! — Блеквуд підписав угоду прямо на капоті будівельного авто. — Вероніко, твій міланський бетон скасовується. Займися кріслами. Олівіє, Марку... ви вкотре довели, що кохання та спільна пристрасть до справи творять дива. Я пишаюся вашим тандемом.

Мільярдер потиснув їм руки й попрямував до виходу разом з інженером.

Вероніка залишилася стояти на місці. Вона дивилася на Олівію з такою люттю, що здавалося, повітря навколо неї зараз закипить.

— Це не кінець, Ванс, — тихо процідила вона, натягуючи свої сонцезахисні окуляри назад. — Ви викрутилися з каменем. Але попереду відкриття першого залу для преси через два тижні. Блеквуд зажадає від вас не просто цифр у кошторисі. Він зажадає свята. І якщо на цьому святі хтось помітить, що ти здригаєшся від кожного дотику свого «коханого»... цей лабрадорит стане надгробком для вашого бюро.