Розділ 8. Балтійський берег

Латвія зустріла мене зовсім іншим ритмом. Тут небо було нижчим, а люди — тихішими. Але саме тут, у Ризі, я нарешті відчула, як усередині вщухає багаторічний шум казино.

Вечір. Ми сидимо на кухні з моїм хлопцем. За вікном шумить балтійський дощ, а у квартирі тепло, пахне завареним чаєм і чимось домашнім. Це той самий спокій, який я обирала усвідомлено.

Він дивиться на мене, примружившись, і запитує: — Про що ти так глибоко замислилася? Знову в думках на своєму острові?

Я усміхаюся і хитаю головою, відпиваючи чай. — Ні. Знаєш, я якраз подумала про те, як дивно все склалося. Дев'ять років я будувала життя там, а зараз сиджу тут, у Ризі, поруч із тобою і татом, і мені здається, що я на своєму місці. — Тобі не вистачає того драйву? — він бере мене за руку. — Ну, цього вічного руху, Кіпру, людей? — Іноді не вистачає сонця, — чесно зізнаюся я. — Але знаєш, що я зрозуміла? Я навчилася бути сильною там, щоб дозволити собі бути спокійною тут. Раніше мій шлях був схожий на штормове море, а зараз — на тиху лісову стежку. І мені це подобається. Не треба нікому нічого доводити. Не треба бігти.

У цей момент дзвонить телефон. На екрані — «Мама». Я вмикаю відеозв'язок. — Донечко, привіт! Як ви там? У вас не дуже холодно? — мамин голос звучить бадьоро, але я чую в ньому ту саму ніжність, яка зігрівала мене всі ці роки на відстані. — Привіт, мамо! У нас затишно. Ми якраз чай п'ємо. — Я все дивлюся на твої фото з Латвії й радію, — каже мама. — Ти якась інша стала. Очі спокійні. — Я просто знайшла свій берег, мамо, — усміхаюся я в камеру. — Нарешті не потрібно пакувати валізу через тиждень.

Поклавши слухавку, я дивлюся у вікно на темні силуети ризьких дахів. Я знаю: попереду ще будуть роздоріжжя. Але зараз, у цей момент, я відчуваю життя кожною клітинкою. І це найправильніший вибір з усіх можливих.