Розділ 3. Світ за зачиненими дверима

Моя перша робоча ніч у казино була схожа на пірнання в незнайомий, глибокий вир. Гул голосів, різкий дзвін фішок і важкий, майже відчутний тютюновий дим — усе це зливалося в єдиний пульсуючий ритм. У Харкові життя було зрозумілим і розміреним — тут же воно нагадувало електричний розряд. — Hoş geldiniz! (Ласкаво просимо!) — широко і щиро усміхнувся мені кремезний чоловік за столом, помітивши мій розгублений погляд.

Я завмерла, судомно перебираючи в голові англійські фрази, але язик немов приріс до піднебіння. У цьому була перша особливість місцевого менталітету: турки не просто заходять у заклад — вони заходять «у гості». Для них не існує сухої межі «клієнт — персонал». Кожне привітання наповнене живою енергією, бажанням зазирнути в очі та встановити особистий контакт. На щастя, наш менеджер був терплячим. — Головне — увага.—  Решті навчимо, — підбадьорив він, помітивши моє збентеження.

Я почала прислухатися. Англійська тут була лише допоміжним інструментом — справжнє життя текло турецькою. Ця мова спочатку здавалася мені набором м'яких звуків, схожих на шум гальки в прибої. «Tamam» (добре), «Eyvallah» (дякую/згоден), «Canım» (душа моя) — ці слова літали в повітрі, пом'якшуючи навіть напружену атмосферу азартної гри. Я зрозуміла: тут усе будується на живому спілкуванні. Якщо ти не поговорив із людиною, не запитав, як її справи, не розділив із нею момент — ти залишився за дверима.

У перерві я вийшла на задній двір, щоб просто видихнути. Був пізній вечір, але повітря залишалося неймовірно теплим, огортаючим, як кашеміровий плед. І тут я побачила його — море. Воно було зовсім поруч, відокремлене лише невисокою огорожею, за якою починалася свобода. Шум прибою був настільки потужним, що перекривав нав'язливу музику із залу.

Я підійшла до самої кромки води, скинула туфлі й вперше зайшла в Середземне море. Вода була як шовк — вона миттєво змила всю напругу перших робочих годин. Я стояла у своїй суворій робочій формі, з втомленими після зміни очима, але почувалася абсолютно щасливою. «Я тут.. Я справді живу біля моря», — подумала я, дивлячись на місячну доріжку.

У турецькій мові є поняття «keyif» — це вміння отримувати задоволення від моменту, від спокою, від самого життя. Тієї ночі я вперше відчула це почуття. Я повернулася до галасливого залу з солоними бризками на щиколотках — мій маленький, тихий секрет у цьому величезному світі азарту, цифр і нових, ще не зрозумілих, але вже манливих слів. Я зрозуміла, що цей світ не за зачиненими дверима — він — у людях, які готові усміхнутися тобі просто так.