Розділ 2. Листопадове сонце і перший вдих

Ми прилетіли вдвох із колегою. Коли колеса літака торкнулися смуги, салоном пронісся гул реверсу, а всередині мене все стиснулося в тугий вузол. Це був не страх — це був трепет. Момент, коли абстрактна мрія офіційно, зі штампом у паспорті, стала реальністю.

Я пам'ятаю, як відчинилися двері літака, і я завмерла на верхній сходинці трапа, засліплена потоком світла. Лише кілька годин тому в Харкові я загорталася у важке пальто, ховаючись від пронизливого листопадового вітру та сірого, гнітючого неба. Там світ був монохромним і холодним. А тут… тут мене вдарила в обличчя хвиля живого тепла. — Ти відчуваєш? — шепнула я колезі, боячись сполохати цю мить. — Повітря. Воно ж солодке! Його хочеться не просто вдихати — його хочеться пити.

Кінець листопада, але сонце тут не просто світило — воно тріумфувало. Асфальт аеродрому здавався сліпучо-білим, майже дзеркальним. У повітрі стояв густий, неймовірний коктейль: пахло сіллю Середземного моря, нагрітою на сонці хвоєю кедрів і чимось невловимо східним, пряним. Я дивилася на свої руки, на свій легкий одяг і не могла повірити, що це відбувається зі мною. Райський острів, який я бачила тільки на глянцевих листівках чи в кіно, тепер лежав біля моїх ніг. Дівчинка зі звичайного міста навіть у найсміливіших фантазіях не могла уявити, що опиниться в цьому «іншому світі» так раптово.

Ми спускалися вниз трапом, і з кожним кроком я фізично відчувала, як скидаю з себе вантаж минулого життя, його тривоги та обмеження.

Нас зустрів водій із готелю. Ми сіли в машину, і почався шлях, який я потім пророблю сотні разів, але той, найперший, назавжди залишився випалений у пам'яті яскравим слайдом. Машина петляла серпантином, розрізаючи гори. Я на всі очі дивилася у вікно, боячись моргнути і пропустити хоч одну деталь: соковиті яскраво-зелені схили, розлогі пальми, які раніше здавалися мені чимось екзотичним і недосяжним, і нескінченна, пронизлива синява моря, що раптово виникала за кожним поворотом дороги. — Тут усе таке… живе. Здається, навіть каміння дихає, — сказала я, притулившись чолом до прохолодного скла. — І дуже дивне, — додала подруга, оглядаючись на всі боки. — Подивися на людей. Вони нікуди не біжать. Ніхто не метушиться.

Водій, помітивши наш щирий, майже дитячий захват, широко усміхнувся в дзеркало заднього виду. Його спокій контрастував із нашою бурею емоцій: — Welcome to Cyprus, girls. Forget the clock. Now you have the sun. (Ласкаво просимо на Кіпр, дівчата. Забудьте про годинники. Тепер у вас є сонце.)

Тоді я ще не знала, що за цією безтурботністю і віяловими пальмами сховаються безсонні ночі в казино, густий тютюновий дим і роки виснажливої праці, які загартують мій характер. У ту хвилину я була просто 21-річною дівчиною, чиє серце калатало в ритмі відкриттів. Я вперше побачила світ за межами свого звичного горизонту і зрозуміла: він величезний, він прекрасний і він на мене чекає. Це було почуття абсолютного, нічим не затьмареного захоплення життям.