Глава 25

"Це був просто сон? Так? "З такими словами я прокинулась зранку, торкаючись рукою своїх губ, які вчора були у полоні хлопця, який подобається мені? Чи це просто ілюзія? В той момент, на мій телефон прийшло повідомлення від Арсена? Стоп.. Що? Він знайшов мій акаунт? "Доброго ранку, Мілко:) Чекаю тебе на подвір'ї." Мої щоки стали неприродно червоними, отже це був не сон..Арсен справді зізнався мені у своїх почуттях, а я погодилась стати його дівчиною... Але якщо чесно, я не впевнена в тому, що зробила правильно? У моєму рішенні керувало тільки серце, я навіть не побоялась сказати, що він також мені подобається.... Хоча здається, саме після його поцілунку, я зрозуміла, що маю до нього симпатію, просто чомусь приховувала це так довго... Не хочу це визнавати, але на жаль, чи на щастя, Аня мала рацію в усьому... Все ж таки між нами щось було, але я не розуміла, або не хотіла розуміти, що саме... Зрештою знайшлись причини мого ніяковіння, посмішок та тих дивних поцілунків у щоку, під час яких мій мозок відключався, а включався тільки тоді, коли я бігла від Арсена подалі... Все це було дуже дивно:) Здається, тільки тепер я розумію, чому цей хлопець дарував мені квіти, чому так мило посміхався та завжди мирився першим... Аня зрозуміла все з першої моєї розповіді, а я? Невже я була настільки сліпою, щоб не побачити його увагу та свою реакцію? Чи я просто боялась вірити у почуття? Напевно, що так і є... Я не знаю...але вчорашній поцілунок, його щире зізнання пролили світло на всю ситуацію.... Попри всі свої страхи я погодилась стати його дівчиною... Отже все ж таки він мені не байдужий... Можливо, я також закохалась? 
             Одягнувши джинси та свій улюблений кремовий топ з довгими рукавами, я швидко зробила легкий макіяж, та буквально вилетіла на вулицю... Не хотілось, щоб Арсен так довго чекав... Зрештою наші погляди зустрілися, і він без вагань ніжно взяв мене за талію та приблизив до себе... Ця відстань була небезпечною, його дихання відчувалось на моїх губах... Але цього разу він просто чекав дивившись в мої очі, час від часу переключаючись на вуста.. Хммм, а вчора він був сміливішим?!!! 
- Ти сьогодні дуже гарна! Ти хочеш повністю причарувати мене? - з серйозністю, але з посмішкою на обличчі промовив хлопець...
- А мені здається, що така як і завжди.. Нічого такого... - трохи насмішкувато відповіла я... Ну справді? Не настільки я сьогодні і гарна? Така як і завжди. Він просто перебільшує...
- А ти завжди гарна... І кожного дня по особливому... Так і хочеться тебе поцілувати ..- ніби запитуючи про дозвіл, сказав він останні слова...
Виглядала трохи камедно. Вчора він взагалі ні про що не думав... А сьогодні що? Куди зникла його впевненість? 
- То що тебе зупиняє? - з цікавістю запитала я... Справді що? І нехай тільки не каже про те, що соромиться чи боїться... Бо я впаду із сміху:) 
Та поки я обдумувала його можливу відповідь, він здається забув про всі свої думки, і цього разу з більшою впевненістю поцілував мене, поки нам не вистачало повітря... Моє обличчя знову покрилося рум'янцем... Ще кілька хвилин ми просто дивилися одне одному в очі, та зрештою я вмовила його трохи відірватись та уже нарешті поїхати до університету... На що він невдоволено та все ж погодився.... Цілу дорогу він тримав мене за руку... Спочатку це було трохи дивно та неочікувано, але так приємно, що я зовсім не хотіла її відпускати... Зайшовши до університету, на нас налетіла якась дівчина та одразу ж кинулась Арсену на шию... І що це вона собі дозволяє? І хто вона така? О ні, невже у мене прокинулась ревність? Та хай там як, мені аж ніяк не подобалось те, що якась там дівчина вішається на МОГО хлопця... З моїх слів це звучить трохи дивно, але ж я кажу правду. Арсен тепер мій хлопець, і здається природно його ревнувати? Хіба ні? З обуренням я подивилася на хлопця, та через злість хотіла відпустити його руку, на що він дуже швидко зреагував. Взявши мене міцніше за талію та приблизивши до себе, він поцілував мене на очах у цієї дівчини, які були сповнені шоку... Та якщо чесно, я також... Нарешті зупинившись, він промовив:
- Каріно, це моя дівчина, Міла... І я дуже її КОХАЮ...- він настільки звернув увагу на останньому слові, що мої щоки просто не могли не покритись рум'янцем...
- Арсенчику, ти зараз серйозно? Скажи, що ти просто жартуєш? - розізлившись не нажарт питала дівчина...
Та тут у розмову вирішила втрутитись я. Ну а що? Я теж маю право голосу...
- А ти що з першого разу не зрозуміла? Гаразд, для тебе дорогенька поясню, я дівчина Арсена... Тебе щось не влаштовує??
- Та як ти смієш? Я наречена Арсена.. А ти..ти...- вона хотіла ще щось сказати, проте я перебила її:
- Ти щось плутаєш? Наречена? Тоді де твоя обручка? І чому це Арсен зараз мене обнімає, а не тебе?  Не хочу тебе розчаровувати, але все що ти зараз говориш, звичайна ілюзії..
- Це в тебе ілюзії... Арсенчик пограється, і кине тебе... Правда милий? - ця змія переключила свою увагу на хлопця, зовсім не звертаючи на мене увагу...
- Каріно, ти що збожеволіла? Ти чуєш, що кажеш? Якщо до тебе не доходить, то так і скажи... Ходімо Міло..- промовив Арсен, ведучи мене у інші сторону коридору... Проте ми ще встигли почути її огидний голос:
- Ти ще прибіжиш до мене!!! 
Ага..Занадто гучна заява... Я не вірю жодному її слову. Вірю тільки Арсену та його почуттям... Хлопець дивиться на мене, не відводячи погляду лукаво посміхається, а тоді знову притягує до себе з наміром поцілувати, проте на цей раз я зупиняю його... Ну а що? Я теж хочу поїсти його нерви:) Але на мої вибрики він тільки більше посміхається, та не відпускаючи промовляє:
- Ти така мила коли сердишся та ревнуєш мене...
- Ревную? Тобі щось здалося...- починаю стверджувати я, хоча сама розумію, що він має рацію...
- Мілко, та годі тобі... Я люблю тільки тебе...
- То це та сама Каріна? Ту яку для тебе батько вибрав? - намагаючись відбитись від теми, питаю я...
- Так, ще й та причепа..- зітхаючи каже хлопець.
-  Ну там, характер у неї зміїний... Проте вона гарненька... Можливо твій батько має рацію? Вона краще буде підходити тобі...- просто хотіла подивитись на його реакцію...
- Міло, ти ж це зараз не серйозно? Ти чуєш, я люблю тільки тебе... Більше ніхто мені не потрібен... Ти моя...
- Так, але...- невпевнено промовила я, проте одразу ж почула швидку відповідь:
- Ніяких але...
А потім знову той самий, щирий, впевнений поцілунок, від якого я ледве стою на ногах, а щоки завжди червоніють... У відповідь на його слова я просто посміхнулася. Здається, саме це я хотіла почути...Розпочались пари, зрештою нам прийшлось розлучитись, але тільки на деякий час... Але це ніби вічність:)