Глава 17

Так багато емоцій охоплюють мене, що просто не можу описати словами... Відчуваю приємне хвилювання, радість, сильне зніяковіння та ще щось, проте поки що не розумію що саме?! Та й гадаю, це не важливо... От справді, чим я думала, цілуючи Арсена в щоку? Чим я думала? Точно не головою, щось з середини підказувало мені це зробити... А куди ж тоді подівся мій здоровий глузд? Чому він не зупинив мене? Хоча, можна себе трохи заспокоїти. Це був звичайний дружній поцілунок? Правда ж?? 
   Тепер я сиджу і про все розповідаю Ані, яка з великим задоволенням про все це слухає, а потім задаю і собі, і їй одне й те саме питання:
- Аню, це було так тупо з моєї сторони..Ну що я наробила? 
- Боже, Міло, ти божевільна! Ну серйозно. Ти паришся через такі дурниці. Це смішно... Хоча знаєш, що це все значить?
- О ні, я знаю про що ти подумала, мовчи!!- намагаюсь стримати подругу я...
- Так, ти б просто не поцілувала його:) Отже, він точно тобі подобається..
- Я навіть чути про це не хочу. Забудь.. Просто буду поводитися як і завжди, ніби нічого і не сталося...
- Міло, Міло, ти поводишся як справжня дитина..- із сарказмом промовила Аня, але я не надала цьому жодного значення... Як вже я і казала, просто немає сенсу:)
        Наступного ранку я прокинулась з досить дивним відчуттям, ніби має щось статися... Оскільки в мене сьогодні був вихідний я вирішила сходити до парку, щоб просто помалювати на природі... Попри все, малювання мене заспокоювало та давало змогу правильно все обдумати, а в мене зараз саме така ситуація.. По порадам Ані, я одягнула своє легеньке полаття кремового кольору, зробила макіяж та просто розчесала своє волосся... Взявши свої фарби та мольберт я подалась до парку... Вирішила піти на те саме місце, де недавно зустрічалась з Арсеном. І навіть не питайте чому??!  Погода була ідеальною, розмістивши свій мольберт я почала творити... На думку одразу ж прийшла чудова картина, яку я втілила у життя... Чудово:) Ще декілька штрихів і все буде готово...
(Арсен): Сьогодні так захотілось піти до парку, але правда не просто так. Йшов з надією на те, що там зустріну її.. Дивно, але що поробиш?! І чуйка мене не підвела, вона знову малювала на "нашому" місці... Вона буквально зачаровує мене, коли плавно водить пензлем по полотні...Погляд як і завжди зосереджений, але на диво спокійний... Як і завжди, Мілка виглядає чудово... Навіть можу сказати, що дуже солодко...
           Домальовуючи свою картину, я почула доволі знайомий голос... О ні, ну чому саме він? Він що переслідує мене??? 
- Приголомшливо..
- Вибач що? - здивовано запитала я, повертаючи голову у його бік..
- Кажу, що картина приголомшлива..- відповів Арсен, а потім сказав трохи тихше - Та й ти також приголомшлива..
У відповідь на це, я просто посміхнулася, повертаючи свою голову назад на полотно, бо відчувала, що знову починаю ніяковіти... Помітила, що він підійшов трохи ближче, а моє серце почало ще більше битися, але я старалась і далі малювати без лишніх емоцій... Проте хлопець вирішив продовжити:
- Це моє улюблене місце у парку.. Та бачу, тепер не тільки моє?! 
- Так, тут дуже гарно... На цьому місці в мене одразу ж з'являється натхнення щось намалювати....
- В тебе дуже класно виходить... Справді Мілко, в тебе талант....
- Дякую... Для мене це не просто талант, це частинка мого життя..- впевнено промовила я, а після короткої паузи додала -  Знаєш, ти взагалі перший, хто дозволяє собі називати мене Мілкою..
- Нуу, просто твоє ім'я асоціюється в мене з шоколадом... Але якщо це тобі аж так не подобається, то я не буду тебе так називати..
- Та ні, все норм... Хоча знаєш, для тебе я занадто гіркий шоколад...
- Ти помиляєшся... Навпаки дуже солодкий.. - сказав Арсен, даруючи мені свою милу посмішку, від чого моє обличчя покрилося легеньким рум'янцем...
Хлопець запропонував мені ще трохи прогулятись, дорогою придбавши нам обом по ріжку шоколадного морозива. Доречі, мого улюбленого...
- Згадуються наші перші зустрічі..- трохи насмішкувато сказав Арсен, а тоді додав - Вже навіть сумую за ними..
- Хмм, я швидко це виправлю..- посміхаючись промовила я, і взявши трохи морозива на палець вимазала його одну щоку...
Видно, він точно такого не очікував, бо стояв у повному шоці, проте досі з великою посмішкою та морозивом на обличчі... Хоча краще я б цього не робила, бо він помстився мені тим самим. Тепер ми обоє були обморожені, солодкі та дуже липкі, проте щасливі і дуже веселі... Арсен захотів провести мене додому, але я відмовила його..
- Ну давай, хоч трохи проведу тебе? Після нашої бійки з морозивом я просто змушений тебе провести... А то на таку солоденьку ще й маньяк зможе напасти...
- Гаразд, вимов..- сміючись відповіла я..
Цілу дорогу ми розмовляли на різні теми, і не можу повірити що я це кажу, але нам було досить весело та цікаво. Арсен навіть знається на мистецтві, чим приємно мене здивував... Ще зовсім трохи і ми були б на місці мого призначення, але тут я зупинилась із словами:
-Дякую, що склав мені компанію, я чудово провела сьогоднішній день, але далі я сама...
- Міло, чому ти не хочеш щоб я провів тебе до самого дому? Ти боїшся батьків? Чи просто не хочеш запросити мене в гості? Не бійся, напрошуватись не буду..- насмішкувато сказав Арсен..
- Справа не в цьому.. Поки що я не можу тобі розказати... Я просто дуже сумніваюся, що тобі сподобається те, що ховається за обкладинкою...
- Я думаю, що ти помиляєшся.. Адже за злючкою ховалася мила та дуже весела дівчина, яка стоїть зараз переді мною і просто вбиває посмішкою..
- Це зовсім інше..Вибач..Бувай..- сумно відповіла я, і швиденько побігла геть... Я не хочу, щоб він знав що я з дитячого будинку.. Це принизливо і боляче... Хоча щось всередині підказує, що рано чи пізно, але йому всеодно доведеться про це дізнатися...