Глава 12

Закінчивши всю свою роботу вчасно, я подалась "додому"... Ну загалом все як і завжди... Проте тепер, мене охоплювали дивні, дуже дивні відчуття. Хвилювання, швидке биття серця та страх, бо я не знаю, що буде далі, і що ще на мене чекає... У моїй кишені, ще досі лежав той папірець. І зараз ви спитаєте, камон, Міло, чому ти ще не прочитала його? На що ти ще чекаєш?  А й справді, на що я чекаю... Але скажу вам чесно, я трохи боюся, адже не знаю, що в ньому взагалі може бути, чи краще сказати я просто боюсь своїх фантазій, тому і вигадаю різні дурниці... І тільки но я подалась до своєї кишені, щоб взяти той лист, як прямо біля моїх ніг зупинився вже знайомий автомобіль... Я вже це казала, проте не гріх повторити, машина шикарна, навіть дуже класна. Одне, що я не розбираюся у цих дурнуватих марках, тому вибачаюся:) З неї стрілою вийшов Арсен, та одразу відкрив перед мною двері із словами:
- Мілано, давай підвезу.. Чи можливо ти знову хочеш зустрітися із якимись алкашами...
- Ну знаєш, це не дуже смішно.. Мені і справді було дуже страшно..Але якщо тебе настільки веселить ця ідея, то я і справді пройдусь з надією на те, що ніякі збоченці не чіпатимуть мене.. Тому, бувай... - знаю, можливо я трохи перегнула, проте йому було занадто весело, а ось мені ні.. Він навіть не уявляє, який стрес я переживала тоді... 
Проте хлопець не дав мені так просто піти та притримав за руку:
- Чекай, вибач.. я не хотів тебе образити... Може вже годі ображатись? Сядеш у машину, злючко? - цього разу він говорив без сарказму чи злості, навпаки так спокійно, м'яко та навіть приємно... 
Не знаю, що так вплинуло на мене, чи його ніжні слова? Чи посмішка? Чи той заворожливий погляд? Але я просто кивнула і слухняно сіла у машину, навіть не відреагувавши на те, що він назвав мене злючкою. І це дивно, дуже дивно... Атмосфера в машині була трохи напруженою, ну або мені тільки здавалось, бо серце не припиняло сильно калатати, особливо тоді коли я помічала його погляди.. Та зрештою, він вирішив трохи пом'якшити цю атмосферу, зовсім не зачепивши тему про наші сварки і тому подібне. За це я йому дуже вдячна. Мені було потрібно все нормально обдумати, а потім щось вирішувати... Насправді мені дуже подобалось коли він поводив себе настільки просто та легко, навіть час від часу ніби соромився мене.. І зізнаюсь, це було не те, щоб дивно, а навіть дуже мило..
- Мілано..- перебив наше мовчання Арсен, і хотів ще щось додати, проте я трохи зупинила його:
- Ти забув, що я тобі казала? Міла, просто Міла. Не називай мене Міланою, занадто офіційно як на мене....
На обличчі хлопця одразу ж засяяла приємна посмішка. І тепер я помітила, наскільки він гарний коли так посміхається... Ойойой, що це зі мною відбувається? Перебування в цій машині погано впливає на мене? Я навіть не розумію про те, що думаю.. Цікаво, чому він впливає на мене саме так? Цьому ж має бути логічне пояснення? Хіба ні? 
(Арсен): Вже мільйон разів кажу про те, що ця дівчина дуже мила коли мовчить, але ця тиша в машині трохи бентежила мене... Звичайно, я був не проти мовчки подивитися на неї, її очі, губи, на.. Так, проїхали... Арс, треба негайно щось сказати, поки ти не почав божеволіти, і поки моя фантазія не дала гору.. Та щойно я промовив її ім'я, вона нагадала мені, щоб називати її Мілою.. Це і справді викликало у мене посмішку, а у неї легкий рум'янець... Ого, вона навіть вміє соромитися? Серйозно? З кожним разом, вона приємно мене дивує... Нарешті ця злючка нормально зі мною спілкувалася. І мушу визнати, це дуже приємно:) 
         Зрештою після своєї посмішки він промовив:
- Окей, Міло, давно хотів запитати, де ти навчилась так гарно малювати? 
- Ого, і наскільки давно? - сміючись, вирішила трохи познущатись..
- Міло, я взагалі то, серйозно!
- Та я теж..- знову посміхаючись кажу я, але все ж додаю - Гаразд, гаразд... Сама навчилася, ну загалом ще із самого дитинства... Як каже Марія Степанівна, я наче народилась із пензлем у руках...
- А хто така Марія Степанівна? 
- Це моя вихователька- спокійно відповіла я..
- В якому сенсі вихователька? А твої батьки?? - зробивши здивований вираз обличчя, запитав Арсен...
Він навіть не уявляє наскільки зараз живу тему зачепив для мене... Я не хотіла, щоб він саме зараз дізнався про те, що я з дитячого будинку. Та й взагалі, можливо йому і не потрібно це знати? Чи все ж таки з часом йому потрібно дізнатися? Я не знаю, все дуже складно... Ця тема, трохи боляча для мене..
- Міло, ти тут? Все нормально? Якщо ти не хочеш говорити про це, то не треба, я все розумію...
- Я..я..Емм..не знаю..як..це..правильно.. сказати - затинаючись промовляю я, а тоді більш впевнено, проте доволі тихо додаю - Я не можу тобі про це зараз розказати. Це дуже важка тема для мене, тому вибач..
Не знаю чому, але з мого обличчя покотилась сльоза. Мені і справді було боляче згадувати про те, що батьки покинули мене, чи навіть взагалі комусь розповідати про це.. Та в той момент я відчула, як хлопець прибрав одну свою руку із керма та поклав на мою із словами:
- Не вибачайся ..я все розумію... Доречі, яка твоя адреса? 
- Емм, зупини мені тут, далі я сама доберусь...
- Ти тільки скажи адресу...Я довезу тебе під самий будинок..
- Вибач, але краще просто тут зупини. Поки що я не можу навіть розказати про те, де я живу..
- Але чому?
- Будь ласка..Арсен..зупини і все.. я не можу..
Якби я сказала адресу, то він би одразу ж про все здогадався... Та поки що я цього не хочу.. Автомобіль зупинився, я хотіла вже вийти, проте відчула, як хлопець досі тримає мене за руку..
- Міло, пам'ятай, що ти можеш завжди на мене розраховувати... Я завжди готовий тобі допомогти:)
Подарувавши йому свою посмішку на знак вдячності, я просто вийшла з машини та попрямувала своєю дорогою... Хвилювання ще нікуди не зникло. Згадувались його останні слова... Спочатку з його вуст це прозвучало трохи дивно, проте для мене, мали ніби якийсь сенс...