Глава 11

З'явившись у кафе, я одразу ж подалась за своєю формою. Потрібно було все забути, а в цьому найкраще допомагає робота. Я йшла витираючи сльози, які от-от мали политись із моїх очей, але на моє щастя, я вмію вчасно взяти себе в руки. Дорогою я зустрілась із Світі, яка одразу ж зрозуміла, що тут щось не так:
- Міло, з тобою все добре? Тебе хтось образив?
- Та ні, не переймайся..
- Ти впевнена? Я ж бачу, що ти плакала. Ти можеш розказати мені, якщо хочеш...
Світі була чудовою дівчиною, ми навіть здружилися з нею, але всеодно я не хотіла їй нічого розказувати. От навіщо їй мої проблеми? А краще сказати, навіщо їй слухати мої дурниці?  Тому я спокійно відповіла:
- Світі, дякую за турботу, але  все і справді добре... Просто настрій трохи поганий, а так загалом все нормально. Не переймайся, мене точно ніхто не образить...
- Ну гаразд... Я пішла братись тоді за роботу... А ти якщо що, кажи, буду рада тебе вислухати..
- Дякую, Світі, ти дуже добра...
Провівши нову подругу поглядом, я одягнула свою форму і також взялась за роботу... Поки що все проходило досить добре, відвідувачів було настільки багато, що я потроху забувала про той інцедент, або точніше я навіть не мала часу, щоб про нього згадувати... Та через деякий час, я помітила як до кафе зайшла досить знайома постать... Зелені очі швидко зустрілись із моїми , і я відчула як моє серце починає битись із скаженою швидкістю. І чому це я так хвилююсь? Він ж точно не прийшов до мене? Так??  Але це мене ніяк не заспокоювало... Хлопець не відводив від мене погляду до того моменту, як сів за свій столик... Та й навіть тоді, час від часу зустрічався із моїми очима.. От чорт, я зовсім забула, хтось же ж має прийняти й нього замовлення. І що мені тепер робити? Я точно не піду до нього. Потрібно знайти якусь іншу жертву. Але яку? На моє привелике щастя, повз мене проходила Рита - ще одна офіціантка, покликавши її ближче до себе, я промовила:
- Риточко, виручай. Ти можеш прийняти замовлення на ось тому столику?
- На тому, де сидить той зеленоокий красень? А чому не можеш? Боїшся?
- Та ні, просто не хочу. Будь ласка, Рито..
- Гаразд, я тільки за... Можливо мені навіть вдасться з ним познайомитися..
- Ага, удачі.. - з натягнутою посмішкою сказала я, проводжаючи опонентку поглядом...
Рита була досить симпатичною, кароокою шанеткою... До неї завжди липнули хлопці, а вона, як на мене не могла прожити без їхньої уваги ні дня. Завжди шукала нових знайомств та коротеньких романів, і точно не більше. Майже кожного дня я чула від неї одне й те саме "Міло, я закохалася.." Від чого я тільки сміялася.. Скажіть мені хтось, чи нормально це так швидко закохуватися? Бо в книжках, я читала про зовсім інше..  Знаєте, я навіть не здивуюся, якщо вона зараз підійде до мене і скаже, що закохалася в Арсена? Гаразд, з тим, що він досить гарний, я не можу посперечатися, але щоб у нього закохатися потрібно бути або повною дурепою, або взагалі сліпою та глухою.... Та поки я думала про це все, не минуло й року, як Рита одразу ж повернулася до мене. Її вираз обличчя був зовсім невдоволеним. І що вже цей придурок встиг їй сказати? Невже не сподобалася? Ох, який перебірливий! 
- Чому ти так швидко? Чи він просто прийшов попити чаю? 
- Та ні, він попросив, щоб я тебе покликала... Хоче, щоб саме ти прийняла у нього замовлення...- трохи обурено відповіла вона...
О Боже... Що ж він за придурок? Ну що йому знову від мене треба? Придумав для мене нове прізвисько, чи що? Так хочеться відмовитися і плюнути йому прямо в очі. Але я не можу:( Олександр Борисович точно звільнить мене за такі вибрики і навіть не пожаліє...
- Щось він забагато хоче...
- Та йди вже... Пам'ятаєш, що завжди каже Борисович? Не змушуйте клієнтів чекати...
- Еге.. Ти не переймайся, він точно бовдур, навіть тебе і не вартий...
Рита просто кивнула головою і знову пішла по своїх справах... А мені довелось зібрати всі свої думки і прямувати до цього пекельного столика... З кожним кроком моє серце билося частіше, і це мені зовсім не подобалося. Чому я так реагую на нього? Це ж просто безглуздо? Чи не так?
- Доброго дня! Чого бажаєте? - крізь зуби промовила я, майже не дивлячись на свого опонента. Хоча боковим зором, я добре бачила його погляд, щоб був зосереджений саме на мені, і це трохи бентежило...
- Чи можна у вас замовити ваше пробачення? - досить спокійно та водночас хвилююче запитав хлопець...
- Перепрошую? - здивовано сказала я.. Ну справді, що він має на увазі?
- Чи є у вашому меню, такий пункт, щоб ви пробачити мене за всі мої слова, за вилиту каву та й загалом за все, що я зробив...
Мій шоу був в шоці... Він серйозно просить у мене вибачення? Стоп, а це точно той самий Арсен? Можливо це його брат близнюк? Звичайно я була дуже здивована, але щоб не видати себе, майже без емоцій відповіла:
- Вибачте, але такого немає в меню.. Щось і ще?
- Мілано - дивлячись прямо в мої очі промовив Арсен, а після короткої паузи додав- Я знаю, що наговорив тобі багато різних дурниць, і я справді ненавиджу себе за це. Не знаю, що тоді на мене найшло... Але мені дуже шкода... Справді.... Ти зможеш пробачити мене?
   Моє серце та й все тіло тремтіло не на жарт.. я не знала, що йому відповісти... Але здається, я була не готова пробачити йому прямо зараз, точно не зараз... Тому знову без емоцій відповіла:
- Вибачте, але на мене ще чекає багато столиків... Ви будете щось замовляти? 
Навіть не знаю, як я змогла це настільки спокійно сказати, навіть не зважаючи на те, що всередині все палало не загасним полум'ям... Саме в той момент, Арсен піднявся із свого столика, підійшов до мене на небезпечну відстань, так що я буквально відчула його дихання на своїх губах, та взявши мою руку у свої вручив якийсь папірець... І що це таке? Посміхаючись він покинув кафе, наостанок прошепотівши: 
- Я чекатиму на твоє пробачення...
І все, зник ніби привид, залишивши багато запитань, на які я не змогла знайти ніякої відповіді... Я стояла на одному місці нерухомо... Здається, ніби ще досі відчувала його дихання, а цей папірець не давав спокою... Що тут щойно відбулося? Я взагалі нічого не розумію? Та я не мала часу розбиратись, адже ще досі знаходилась на своїй роботі. Тому поклавши листочок до своєї кишені, знову взялась за роботу, але з голови не виходили його слова: " Я чекатиму на твоє пробачення.." І що тепер? Невже я і справді зможу пробачити йому? Невже я цього і справді хочу?