Глава 10

Пройшов вже цілий тиждень після останньої зустрічі з Арсеном... І за весь цей час я ні разу ще не бачила його.. Цікаво, куди це він зник? Боїться зустрітися зі мною? Чи можливо просто не хоче бачитися із самозакоханою егоїсткою? Звичайно, я розумію його... Та й посуті мені байдуже. Навпаки я дуже рада, що більше не бачу його тупого обличчя та огидного для мене голосу... Що ж, поки що доля на моєму боці, і сподіваюсь, що так буде і надалі:) 
      Сьогодні мій настрій був доволі непоганим... Не те, щоб я ходила посміхаючись, але хоч принаймні я не була схожою на зомбі, який завжди ходить похмурим та засмученим... Це вже тішило:) Як і завжди я мала йти на роботу... Одягнувшись у звичайні джинси та футболку, я хотіла вже йти, як мене зупинила Аня:
- Хей, подруго, ти хочеш в цьому йти на роботу?? Серйозно?
- А що не так? Це ж звичайна робота..
- Просто це на тебе не схоже. Ти завжди носила щось ефектніше, ніж просто джинси та футболку...
- От настрій такий. Аню, що ти взагалі до мене прикопалася??
- Ти вибач мені дорогенька, але я не можу пустити тебе в такому вигляді. І байдуже мені, що в тебе з настроєм...
- Аню, відчепись, мені потрібно на роботу...
- Час ще є.. Ходи за мною, і давай без зайвих слів. Всеодно буде по моєму. Ти ж знаєш...
- Еххх, хай так...- байдуже промовила я, прямуючи за подругою..
Вона б всеодно не відстала від мене. Тому потрібно було все робити з власної волі... Сидячи на ліжку я спостерігала за Анею, яка наполегливо рилась у моїй шафі, підбираючи для мене кращий одяг. От чим їй невгодили мої джинси? Чи в чому винна ця футболочка? Як на мене, вона досить непогана... Хоча знаючи Аню, це все пояснює... Через кілька хвилин, мій наряд був готовим... Чорна спідниця до колін, топ такого ж самого кольору та біла сорочка... Ця зміючка змусила навіть зробити собі макіяж, який я так рідко роблю... Що це сьогодні на неї найшло? Та поглянувши на себе в дзеркало, я була дуже задоволена результатом і тим, що прислухалась до порад своєї подруги..
- А я що казала?! Цукерочка, просто.. Тебе як Арсен побачить, то одразу ж заміж покличе...
- Аню, не мели дурниць... Не хочу про нього навіть чути, ти ж знаєш..- обурливо промовила я
- Та знаю, знаю... Але це нічого не міняє... Мені здається, що от-от ви помиритеся.. Обов'язково! :)
- Ніколи..
- Міло, пам'ятаєш? Ніколи не кажи ніколи...
Відповідати я нічого не хотіла. Та й сенсу на це взагалі не було. Аня всеодно б стояла на своєму, тому сперечатись марно, краще одразу ж відступити... Подякувавши подрузі за своє чудо перетворення, я подалась на роботу... Часу і справді було ще багато, тому перевіривши, чи є у мене хоч якісь гроші, я придбала собі ароматної кави... Ммм, божественний запах, а смак...словами не передати... Загалом, кава для мене, це найкращий напій, який тільки може бути:)  Попиваючи своє блаженство, я помітила, що в мене навіть з'явилася легенька посмішка... Це чудово, як на мене:) Хіба ні? Спокійно йшовши на свою роботу, не встигла навіть зрозуміти, як на мене хтось налетів, ледве не збивши з ніг.. А найжахливіше тут те, що майже вся кава опинилась на моїй спідниці... Що за чорт?? Кому жити набридло? Оо ні... Тільки не це... Чому він знову з'явився? За що мені це все? Хлопець також стояв трохи здивований. Напевно також не очікував такого повороту подій. Сумніваюся, що в нього було бажання сьогодні зустрітися зі мною. Особисто я, взагалі цього не хотіла, та й навіть і тепер не хочу...
- Та невже моя футболка чиста? Ого, злючко, це справжній прогрес...
Він що, знущається з мене? Я його зараз вб'ю.. Рука так і чешеться, щоб дати йому ляпаса, але поки що я стримую себе...
- Знаєш, ти навіть мила, коли нічого не говориш і не обурюєшся...
- Ага, і тобі жахливого дня, Арсене. Сподіваюся, що сьогодні вже не побачу тебе..- обурено промовила я, йдучи своєю дорогою...
Проте хлопець вирішив зупинити мене, взявши за руку із словами:
- Ти можеш хоч інколи говорити нормально? І не злитися на кожного кроці??? 
- Ти це зараз серйозно? Моя спідниця повністю у каві, і я маю радіти цьому.. І зауваж, це не я наштовхнулася на тебе, саме ти мало не збив мене з ніг, та ще й залишив мене без кави... І я маю нормально поводитися? 
- Хочеш, я куплю тобі ще одну каву..
- Та ні, а то ще знову назвеш мене дурепою, або самозакоханою егоїсткою... Знаєш, я краще обійдуся..
На останній фразі, мій голос почав тремтіти, ніби от-от я заплачу... Але чому?? Хоча кого я обманюю, мені ще й досі образливо за його слова, він навіть не думає вибачатися... Та й не треба, обійдуся навіть без його вибачень... Відірвавшись з його рук, я швидко побігла на роботу навіть не озираючись... Не хочу, не хочу більше бачити його... Ніколи в житті..
(Арсен): Чому ж я знову зустрівся з цією божевільною? Чому мені так не щастить? Упс, я вилив на неї каву... Ого, а вона сьогодні дуже гарна, навіть попри те, що злиться... Але от чому я почав молоти всі ці дурниці? Я ж справді не хотів образити її. Та тепер її очі знову блищали від сліз. Здається, вона ще й досі не забула те, що я їй казав.. Не знаю чому, та коли я бачу її, то навіть не думаю про те, що кажу. І це завжди погано закінчується... Ну блін, чому все так складно? Не хочу це визнавати, але здається Тоха мав рацію, я точно перегнув палицю. Потрібно негайно вибачитись перед нею. Я маю заслужити її пробачення. Я повинен це зробити, не хочу, щоб вона плакала, не дозволю...