Глава 9

(Арсен): Навіть не знаю, що тоді на мене найшло?! Якщо чесно я взагалі не впізнавав себе... Та найбільше мене здивувала саме поведінка Міли...Хоча це й не дивно... Я наговорив їй всіляких дурниць, після яких і самому було огидно... Та здається я зрозумів це тільки тоді, коли отримав від неї сильний ляпас... Її очі блищали від стриманих сліз, та горіли від злості, образи та навіть здивування... Саме тоді я отямився, розуміючи, що насправді їй наговорив... З однієї сторони, вона це все заслужила.. Невже було так важко нормально розмовляти за мною? А от з іншої, я і справді вчинив як справжній придурок... По ній було видно, що вона образилася... А після її погляду, всередині все перевернулося.. Такі дивні відчуття охопили мене... Ніби я робив все правильно, і ніби сильно помилився, зробивши найбільшу помилку у своєму житті... Але що мені до неї?? Так?? Проте поясніть мені хтось, чому вже пару днів підряд ця дівчина не виходить з моєї голови? Чому я постійно думаю тільки про неї? В неї ж такий нестерпний та жахливий характер, але всеодно мої думки переповнені тільки нею... Її смарагдовими очима, як на мене солодкими губами, та довгим волоссям, якого здавалось би зовсім не давно, я торкався, коли вона була у моїх обіймах та гірко плакала...Чому саме вона? Серед всіх вродливих дівчат, який я зустрічав, у моїх думках сидить саме та, яка дратує навіть своєю присутністю... Хоча буду ідіотом, якщо скажу, що вона потворна... Попри всіх дівчат, вона до біса красива... Всі ці питання, роздуми, довго мучили мене... Думаючи про це, я сидів у гаражі Антона -мого найкращого друга.... Ось вирішив йому допомогти, трохи відволіктись, але навіть тут, ця злючка ніяк не покидає мене... От чорт.... Що зі мною відбувається?
- Хей, Арс.. Ти ще тут? Приземлись на планету Земля...
- Аа? Що? Ти щось казав?
- Казав, і багато чого... Але ти наче на іншій планеті... Про дівчину думаєш, чи що??
- Ага... Зараза, ніяк з голови не виходить...
- Оо, брате... Ти що закохався??
- Я? Закохався? Тоха, ти взагалі чуєш що кажеш??
- Та годі тобі... По тобі видно що так і є...
- Щоб я закохався в ту злючку, та ніколи і житті...
- Вона хоч гарна? І як звати цю твою "злючку"? 
- А тобі яке діло?? Взагалі, давай закриємо цю тему, не хочу згадувати про ту божевільну...
- Та годі тобі старий... Давай розказуй все як є... Не бійся, знайомитися з нею не буду... Ну хіба, якщо вона тобі не дуже потрібна?
- Тоха, що ти несеш?- обурено промовив я.. Ну справді, що за дурниці він верзе..
- Арс, не ревнуй:) Я жартую.. Давай, розказуй...
Антон був для мене як брат, якого я ніколи не мав, саме тому довіряв йому геть усе.. А от щодо цього, я мав тільки маленьку сестричку Соломію, їй всього п'ять, тому нормально і не поговориш... Хоча насправді я дуже люблю її. Інколи я розумію, що вона трохи нагадує Мілу. Також буває такою злючкою, як і вона... Але от Солю я люблю, а ту дівчину - напевно, що ненавиджу, або можливо просто не долюблюю.. Хто зна?!
   Все ж таки прийшлось йому про все розказати.. Але навіть не розумію, що йому це дало? Кажу ж вона мені навіть не подобається... Та й кому взагалі може подобатись така як вона.? Співчуваю її майбутньому хлопцю, не уявляю, як він житиме разом з цією божевільною... Хоча це вже не мої проблеми... Після моєї розповіді, Тоха тільки посміхнувся та сказав:
- Нуу, брате, ти попав... Ображена дівчина гірше за самого диявола... Ти хоч думаєш вибачатися перед нею? 
- А чого я маю перед нею вибачатися? Я ж не винен, що вона якась ненормальна... Мені взагалі байдуже на неї, хай ображається скільки хоче...
- Ага, ну так... І як ти поясниш те, що думаєш про мене? Приворот на тебе наклала чи що??? Не вмієш ти з дівчатами поводитися Арс..
- Ой, знайшовся мені тут дівочий експерт... Кажу, мені байдуже...
- Ну знаєш, я ще жодну дівчину до сліз та ляпасу не доводив, тому можу і називати себе експертом... Ти навіть не хочеш визнавати, що вона тобі подобається... Ти гірше дитини...
- Все з тобою Тоха ясно... Я пішов додому.. Поговоримо, коли не будеш їсти мені мізки цією божевільною...
- Від долі не втечеш старий...
"А я втечу.." промовивши у своїх думках, покидаю гараж Антона... Нічого він не розуміє. Він навіть її не знає.. Хоч би раз поговорив з нею, сам би усе зрозумів... Хоча якщо чесно, він тільки більше заплутав мене, нічого, взагалі нічого не розумію... Все і справді дуже дивно. Мої думки тільки про ту злючку, навіть зараз, їдучи додому я досі думаю про неї. Але чому? Ну не може Антон мати рацію?! Я ніколи не вірив у кохання. Вона ж не подобається мені? Я ж не міг у неї закохатися?? Правда?!!