У кожного з нас в дитинстві розвивався свій талант. Ми прагнули висловити свої емоції по різному: хтось складанням кубиків чи грою в ляльок, а хтось музикою чи малюванням... Звичайно, я не виняток і моє серце тягнулось до фарб та пензля.. Будучи ще 5-ти річною дівчинкою, я не любили малювати звичайні будинки, сонце та хмари, як зазвичай це робили мої однолітки, мені це аж ніяк не подобалось. Прозвучить банально, але я буквально малювала душею. Мене захоплювали різні пейзажі або окремі картини, які не виходили такими ідеальними, проте від цього я відчувала задоволення:) Малюючи, я відкривала свій стан душі, те що знаходиться у мене всередині...Стаючи все старшою, мої навички з кожним разом ставали все кращими, і кращими... Про мою сім'ю сказати щось важко, ну або взагалі не можливо. Мама відмовилась від мене, щойно народила мене, із лікарні я одразу ж опинилась у дитячому будинку. А про батька я взагалі нічого не знаю, можливо десь ховається і навіть не хоче знати про моє існування або може і не знає, що в нього є донька... Ще з самого дитинства, коли я тільки но почала ходити на своїх ногах, рідними стінами для мене, були стіни дитячого будинку:( Як не дивно, але за мною добре доглядали. Марія Степанівна - вихователька цього "закладу" підтримувала мене навіть у підліткові роки, які були сповнені стресом, депресією та тим самим, перехідним віком. Вона завжди розуміла мене, була неначе феєю, а головне я вважала її своєю мамою:) Перехідний вік, різні думки, які не покидали мою голову та багато зайвих емоцій давались мені трохи важко. Окрім Марії Степанівної, впоратись із цим усім, мені допомагав мій мольберт та улюблені фарби.. Ця діяльність заспокоювала мене і я переносилась у світ мистецтва та гармонії з ним... Переживання знімало, як рукою.. Після такої терапії я відчувала себе спокійною та щасливою. Адже тільки малювання позитивно впливало на мій емоційний стан...У дитбудинку я мала найкращу подругу Аню, яка була всього на рік молодшою від мене. З Анею ми завжди вважались рідними сестрами, адже були не розлий вода... Вона також підтримувала мене у всіх ситуаціях, і я її так само:) Одного разу, коли я плакала через, те що не мала своєї сім'ї (такі перепади настрою в мене бувають часто, то я кажу, що ненавиджу їх за те, що вони мною взагалі не цікавляться, то інколи сумую за ними, та всім серцем бажаю побачити їх хоч один єдиний раз:(.. Проте я розуміла, що це не можливо, і від цього ставало тільки гірше) , Аня заспокоювала мене із словами: "Так, Міло витирай соплі. По перше сім'я у тебе є - а це я:), а по друге, ти вже доросла, скоро вийдеш заміж за якогось симпатичного хлопця, можливо навіть і багатого, і створиш власну сім'ю.." Ставало легше, але я сміялась до болю в животі. Весілля? Хлопець? Наречений? Цьому точно не бути, ще занадто рано. Та й хто захоче мати наречену з дитячого будинку? Це звучить навіть смішно, але я завжди дослухалась до подруги, і казала їй, що це обов'язково станеться:)
Доречі, нарешті ми можемо з вами познайомитися. Мілана, або можна просто Міла:) Мені 17... І мистецтво - це моє життя:)
#1239 в Молодіжна проза
#502 в Підліткова проза
від ненависті до любові, студенти кохання пригоди, любов до себе
Відредаговано: 06.07.2023