12 На місці

Ми під’їхали до «Олімпу», коли сонце вже стояло високо. Готель зустрів нас помпезним фасадом, який Марк-бізнесмен вважав би зразковим, але зараз я дивився на нього очима Олени — і бачив лише холодний, вицвілий пафос.
У голові досі відлунював її запах і тепло, яке я відчував у тому кріпкому сні. Це дратувало. Мені потрібно було повернути контроль. Мені потрібно було знову стати Вартановим.
Костянтин вилетів на ґанок, сяючи своєю масляною посмішкою та поправляючи окуляри в золотій оправі.
— Пане Вартанов! Який сюрприз! Ми не чекали вас так рано, — він заглянув у машину і його обличчя скривилося, коли він побачив Олену. — А… ви все ж привезли цю дівчинку? Марку Юрійовичу, ви ж розумієте, що дитячий лепет про «душу готелю» тільки заважає роботі серйозних людей.
Я мовчки вийшов з машини, застібаючи піджак. Олена стояла поруч, тримаючи свою вічну папку, наче щит.
Ми пройшли у хол. Костянтин не затикався:
— Я вже підготував наказ про скорочення штату покоївок. Ці ледацюги вічно відволікаються на розмови з гостями. І, Олено, люба, — він зневажливо кивнув у її бік, звертаючись до неї, як до офіціантки, — зроби нам із шефом кави. І не переплутай, мені — без цукру.
Я відчув, як усередині мене щось клацнуло. Це був звук запобіжника, який щойно згорів.
Олена застигла. Я бачив, як її пальці побіліли, стискаючи папери. Вона відкрила рот, щоб відповісти — я знав, що її відповідь буде гострою, як лезо, — але я випередив її.
— Костянтине, — мій голос пролунав так тихо, що персонал на ресепшені миттєво припинив розмови.
— Так, Марку Юрійовичу?
— По-перше, пані Мельник — мій заступник із питань стратегічного розвитку, а не твоя офіціантка. По-друге, — я підійшов до нього впритул, відчуваючи, як Олена здивовано затамувала подих за моєю спиною, — ти щойно сказав, що спілкування з гостями заважає роботі. Це означає, що ти не розумієш саму суть мого бізнесу.
​— Але… шефе, я лише оптимізую…
— Ти «оптимізував» цей готель до стану моргу, — я обвів рукою порожній хол, де панувала атмосфера лікарняної стерильності. — Ти звільнив людей, які робили цей дім живим. Ти зробив «Олімп» таким само холодним і мертвим, яким був я до… донедавна.
Я глянув на Олену. Вона дивилася на мене з таким виразом обличчя, ніби вперше побачила, що під моїм піджаком справді б’ється серце.
— Пане Вартанов, ви ж не серйозно? Через якусь стажерку? — Костянтин почав нервово сміятися.
— Ти звільнений, Костянтине. Прямо зараз. Здай ключі та залиш будівлю. Протягом години мій юрист надішле документи про розірвання контракту через невідповідність займаній посаді. Костянтин почервонів, відкрив рот, але під моїм поглядом знітився і, кинувши ключі на стійку, швидко пішов до виходу. У холі запала мертва тиша. Покоївки та адміністратори спостерігали за нами, затамувавши подих. Я повернувся до Олени.
— Ну що, Мельник? — я намагався надати голосу звичної сухості, але це давалося важко. — Тепер у тебе є готель. І рівно три тижні, щоб довести, що твої ідеї про «душу» працюють. Якщо через місяць прибуток не виросте на 10% — я власноруч поверну Костянтина.
Олена зробила крок до мене. На її обличчі була не просто перемога. Там була вдячність, від якої мені хотілося або втекти, або знову її обійняти.
— Ви звільнили його, бо він був поганим менеджером, — вона хитро мружилася, — чи тому, що він попросив мене зробити йому каву?
Я відвів погляд, роблячи вигляд, що вивчаю люстру на стелі.
— Обидва варіанти правильні. Але каву тут маю право замовляти тільки я. Зрозуміла?
— Зрозуміла, шефе, — вона посміхнулася — вперше так щиро і тепло. — І, до речі, каву в «Олімпі» ми теж замінимо. Вона тут також жахлива.