9 Кордони

Не доїжджаючи 200 км до Олімпу дощ настільки посилився, що автомобілі на трасі почали припарковуватись обабіч дороги. Машина раптово підстрибнула на вибоїні. Попереду замиготів червоний вогник вивіски.

— Дорога перекрита, — коротко кинув Марк, дивлячись на повалений стовп попереду. 

Марк вирішив що задля безпеки краще перечекати негоду в придорожному готелі, переночувавши, а вже зранку наступного дня вирушити далі.   

— Ой, діточки, такий шторм, усі водії з траси з'їхалися. Залишився лише один люкс. З великим ліжком --старенька адміністраторка в окулярах на мотузці лише знизала плечима, коли Марк з гуркотом опустив свої ключі від «Мерседеса» на дерев’яну стійку.
— Тільки один номер? Ви жартуєте? — голос Марка пролунав як судовий вирок. — Подивіться на мене. Я схожий на людину, яка ділитиме ліжко з… — він кивнув у бік Олени, яка здригалася від холоду в мокрій куртці, — …зі своєю підлеглою?
— Ой, синку, — зітхнула бабуся, — надворі дерева з корінням вириває. Тобі або ліжко на двох, або твоя машина в кюветі. Вибирай.
Марк різко розвернувся до Олени. Його очі метати блискавки, не гірші за ті, що розтинали небо зовні.
— Мельник, навіть не думай. Ти спиш у кріслі. Або на підлозі. Я плачу за цей банкет, я отримую матрац.
Олена, яка до цього моменту просто намагалася не застукати зубами від дрижаків, раптом випрямилася. Втома, страх і роздратування вибухнули в ній одночасно.
— Що? — вона зробила крок вперед, ігноруючи калюжу, що стікала з її кедів. — Пане «Король Готелів», ви серйозно? Ви пропонуєте дівчині спати на підлозі в номері, де, судячи з вигляду, таргани мають власну профспілку?
— Це питання субординації! — відрізав Марк. — Я власник холдингу. Я звик до комфорту.
— А я людина! — вигукнула вона, забираючи ключ зі стійки швидше, ніж він встиг зреагувати. — Знаєте що, Вартанов? Ви можете бути власником хоч усього світу, але зараз ми в «Старому Дубі». Тут ваші акції коштують менше, ніж цей м’ятний ключ. Я беру номер. А ви можете йти в машину і насолоджуватися своїм шкіряним салоном. Там і постава ваша не постраждає!
Вона розвернулася і попрямувала до сходів, важко тупаючи мокрим взуттям. Марк на мить заціпенів від такого нахабства, а потім кинувся наздоганяти її, перестрибуючи через сходинку.
— Поверни ключ, Мельник! Це мій номер!
— Спробуйте відібрати! — кинула вона через плече.
Вони ввалилися в номер 204 майже одночасно, штовхаючи одне одного в дверях. Кімната була маленькою, пахла сосновою смолою і старою білизною. У центрі — одне велике ліжко з важкою вовняною ковдрою. Одне.
— Я не ляжу з вами в одне ліжко, навіть якщо це буде останнє місце на планеті, де немає дощу, — Олена кинула наплічник на підлогу і вказала пальцем на двері. — Виходьте.
— Це мій номер, бо я його оплатив! — Марк скинув піджак, залишаючись у сорочці, яка тепер здавалася занадто тісною для його розгніваного тіла. — І я нікуди не піду. Я змерз, я голодний, і я не збираюся ночувати в машині через твої капризи.
— Капризи? — Олена підійшла до нього впритул, впираючись кулаками в боки. — Ви бачили це ліжко? Воно півтораметрове! Якщо ми ляжемо туди вдвох, ми будемо торкатися одне одного кожною молекулою! Ви ж казали, що я «сіра миша» і «катастрофа». Вам не гидко буде ділити простір з катастрофою?
Марк зробив крок до неї. Тепер між ними було лише кілька сантиметрів. Його подих був важким, а погляд — темним і небезпечним.
— Знаєш, що, Мельник? Ти права. Це катастрофа. Але я надто втомився, щоб грати в благородство.
Він раптом схопив подушку і кинув її на середину ліжка, створюючи імпровізований кордон.
— Ось лінія. Перетнеш її — і я тебе звільню без вихідної допомоги. Зрозуміла?
— Перетнете її ви — і я виллю на вас не каву, а цей старий графин з водою, — Олена вказала на столик. — Домовилися, пане Ханжа. Спимо в одязі. І не дай боже ви захропите своїм «корпоративним» хропінням.
Вони стояли по різні боки ліжка, як два боксери перед раундом, дивлячись одне на одного з сумішшю люті та дивного, незрозумілого потягу, який обидва відчайдушно намагалися ігнорувати.