8 Знахідка

П’ята ранку. Місто ще спало, затягнуте густим молочним туманом. Марк чекав біля під’їзду Олени у своєму чорному позашляховику. Коли вона вийшла — у зручних джинсах, кедах і з великим наплічником — він лише мовчки оглянув її професійним поглядом, затримавшись на мить на її обличчі. Вона виглядала втомленою, але в її очах горіла та сама іскра впертості.
Вони виїхали за місто. Першу годину панувала тиша, яку порушував лише гул мотора та тихий джаз із колонок. Марк зосереджено вів машину, а Олена вивчала роздруківки, поки світло від приборної панелі м’яко падало на її профіль.
— Ви не втомилися бути ідеальним? — раптом запитала вона, не відриваючи очей від цифр. — Навіть за кермом ви сидите так, ніби позуєте для обкладинки Forbes.
Марк ледь помітно посміхнувся кутиком губ.
— Це називається постава, Мельник. Спробуйте якось, це корисно для хребта.
— Мені комфортніше бути людиною, а не статуєю. До речі, — вона потягнулася до бардачка, — у вас є зарядка? Мій телефон сів ще на стадії аналізу вашого «Олімпу».
— Подивися там, — кивнув він на панель.
Олена натиснула на кнопку, і кришка бардачка плавно опустилася. Серед ідеально складених страхових полісів та серветок вона побачила невеликий, потертий шкіряний блокнот і стару, пожовклу з кутів фотографію. Вона не втрималася і витягла її.
На фото був молодий чоловік — копія Марка, але з м’якшим поглядом — поруч із жінкою, яка щиро сміялася, тримаючи в руках тацю з круасанами. Вони стояли на фоні невеликого, майже домашнього готелю десь у горах.
— Це ваші батьки? — тихо запитала вона. — Вони виглядають... щасливими. Не такими, як у ваших прес-релізах про «династію Вартанових».
Марк миттєво змінився в обличчі. Його пальці на кермі стиснулися так, що побіліли кісточки.
— Поклади на місце. Це не стосується справи.
— Це був їхній перший готель, так? — Олена не відступала, розглядаючи вивіску на фото. — «Затишок». Зовсім не «V-Horizon». Тут немає пафосу, лише відчуття дому. Ось чому ви так біситеся, коли я кажу про душу готелів. Ви її пам’ятаєте, але чомусь вирішили поховати під шарами скла та сталі.
— Я сказав — поклади! — Марк різко загальмував на узбіччі порожньої траси. Колеса заскрипіли по гравію.
Він повернувся до неї, і в його очах була не злість, а справжній, живий біль, який він роками ховав за бронею цинізму.
— Ти нічого не знаєш про мою родину, Мельник. Мій батько вірив у «душу». Він вірив у людей, у сервіс із посмішкою. І де він закінчив? Велика риба з’їла його «Затишок», бо він був надто «людяним» для цього бізнесу.
Олена завмерла. Фотографія все ще була в її руках. Вона вперше побачила за машиною для заробітку грошей поранену дитину, яка просто намагалася захистити пам'ять про батька, ставши найсильнішим хижаком у лісі.
— То ви вирішили стати цією рибою, щоб ніхто більше не зміг вас образити? — її голос пом’якшав.
— Я відбудував імперію, яка не впаде, — відрізав він, забираючи фото з її пальців і ховаючи назад. Його подих був близько, і Олена відчула, як її серце зрадницьки прискорилося. — І мені не потрібна помічниця, яка лізе в мої рани. Мені потрібен аналітик.
— Ви брешете самому собі, Марку, — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Ви взяли мене на роботу не через резюме. Ви взяли мене, бо я нагадую вам про те, що ви намагаєтеся забути. Що бізнес — це не лише цифри. Це люди.
Марк нічого не відповів. Він дивився на її губи, і на мить здалося, що він зараз порушить усі правила субординації. Але в цей момент небо над ними наче розкололося — ударив грім, і перші важкі краплі дощу застукотіли по даху машини.
— Починається буря, — сухо сказав він, повертаючись до керма. — Нам треба доїхати до готелю, поки трасу не розмило. В горах це небезпечно.
Марк:

Навіщо я дозволив їй залізти в бардачок? Ідіот. Це фото — єдине, що залишилося від того наївного хлопчика, який вірив у казки про "ідеальний сервіс". Я роками випалював у собі цю слабкість, а вона знайшла її за десять хвилин.

​Мельник... вона наче стихійне лихо. Постійно порушує мій простір, ставить незручні запитання, дивиться так, ніби бачить мене наскрізь. Ці її розхристані пасма, вічно забруднені чорнилом пальці й ця нестерпна впертість. Вона дратує мене до зубного болю.

​Але водночас... коли вона починає говорити про стратегію, її очі спалахують таким вогнем, якого я не бачив у жодного топ-менеджера з дипломом . Вона жива. По-справжньому. Поруч із нею я вперше за роки відчуваю, що в моїх жилах тече кров, а не крижана вода.

​Вікторія мала рацію — Олена небезпечна. Але не тому, що вона хоче моїх грошей. Вона загрожує моєму спокою. Я обіцяв собі ніколи не підпускати нікого близько до "V-Horizon" і тим паче до серця. То чому ж зараз, коли вона мовчить і дивиться у вікно, мені хочеться зупинити машину і просто... розпитати її про все на світі? Тримай себе в руках, Вартанов. Вона просто асистент на місяць. Тільки на місяць.

​Олена :

​Ханжа. Сухар. Робот у піджаку за три тисячі доларів. Я маю його ненавидіти. Він поводиться з людьми, як з фігурами на шаховій дошці. Бідна Вікторія, хоч вона і стерва, але він викинув її так холодно, що в мене аж мороз по шкірі пройшов. Невже він і зі мною так вчинить, коли я стану йому не потрібна?

​Але це фото... Боже, Марку, хто ж тебе так зламав? Я бачила його погляд, коли він забирав той знімок. Там був такий відчай, ніби я торкнулася відкритої рани. Він не просто бізнесмен — він людина, яка забарикадувалася всередині власної золотої клітки.

​Він такий красивий, коли не кричить. Коли зосереджений на дорозі, його профіль здається викарбуваним з античного мармуру. І цей запах... сандал і дощ. Мене бісить те, як моє серце починає калатати, коли він опиняється надто близько. Це просто адреналін від сварки, Олено. Тільки адреналін.

​Він думає, що він хижак. Але я бачу, що йому самотньо на цій вершині. Він хоче, щоб я написала стратегію для "Олімпу"? Добре. Але паралельно я напишу стратегію, як пробити цю його броню. Навіть якщо він мене звільнить, я хочу, щоб він знову навчився посміхатися так, як на тому старому фото.