2 Співбесіда

Минуло три дні. Дощ змінився холодним весняним сонцем, яке безжально висвітлювало кожну порошинку на скляному фасаді хмарочоса «V-Horizon». Олена стояла перед дзеркалом у вестибюлі, востаннє поправляючи комірець своєї єдиної шовкової блузи. Вона була блідою, але рішучою. Після того, як у хостелі, куди вона мітила ,їй запропонували вакансію прибиральниці, вакансія «молодшого асистента стратегічного відділу» у головному готельному холдингу країни здавалася рятівним колом, на яке вона випадково натрапила на сайті пошуку роботи.

​— Олена Мельник? Проходьте, сороковий поверх. Пан Вартанов чекає, — сухо промовила дівчина на ресепшені, навіть не підводячи очей від монітора.Серце Олени зробило кульбіт. «Вартанов. Прізвище звучить як назва криголама», — подумала вона, заходячи у швидкісний ліфт.
Відділ на сороковому поверсі дихав грошима та мінімалізмом. Панорамні вікна, шкіряні меблі й тиша, яку порушував лише тихий стукіт клавіш. Секретарка кивнула на масивні дубові двері.Олена глибоко вдихнула, постукала й увійшла. Кабінет був величезним. З права від дверей височіли стелажі з папками, прямо були величезні панорамні вікна, з ліва від неї стояв великий шкіряний диван поряд з яким у величезному вазоні росла юка.За столом спиною до дверей у шкіряному кріслі сидів чоловік. Він дивився на місто, і Олена бачила лише його потилицю та ідеально підстрижене темне волосся.      

  — Доброго дня. Я Олена Мельник, на співбесіду, — голос трохи здригнувся, але вона вчасно взяла себе в руки.Крісло почало повільно розвертатися.
— Ви запізнилися на три хвилини, пані Мельник, — пролунав голос. Глибокий, з хрипкуватими нотками, які вона впізнала б із тисячі.
Олена заціпеніла. Крісло зупинилося. Перед нею сидів «Пан Міланський Шик». Марк Вартанов. Сьогодні на ньому був графітовий костюм, а сорочка була настільки сліпуче білою, що в Олени заболіли очі. Він поклав руки на стіл, переплітаючи довгі пальці, і в його погляді не було ні краплі здивування — лише холодне, хиже задоволення.
— Ви... — тільки й змогла видавити вона.   

— Я, — він ледь помітно підняв одну брову. — Як бачите, без плями солоної карамелі на грудях. Хоча запах тієї кави переслідував мій автомобіль два дні.
Олена міцніше стиснула папку. Їй хотілося розвернутися і піти, але оренда квартири сама себе не оплатить.
— Якби я знала, що власник «V-Horizon» — людина, яка не знає правил дорожнього руху в кав’ярнях, я б...
— Ви б що? Вилили на мене подвійну порцію? — він перебив її, відкриваючи її резюме. — Сядьте, Мельник. Я не люблю, коли на мене дивляться зверху вниз. Це моя прерогатива.
Вона сіла, випрямивши спину, як на електричному стільці.
— Ваші рекомендації з університету — вражаючі. Ваші бали — ідеальні. Але ваш характер... — він повільно підвів на неї очі, — ваш характер — це катастрофа регіонального масштабу.
— Мій характер допомагає мені бачити помилки там, де інші бачать лише блиск, — відрізала Олена. — Наприклад, у вашому звіті за минулий квартал, який висить у вас на стіні в рамочці. Рівень заповнюваності «Гранд-Отелю» впав на 12%, бо ви змінили постачальника текстилю на дешевшого, і гості це відчули. Ви економите на комфорті, називаючи це «оптимізацією». Це шлях у нікуди, пане Вартанов.
В офісі запала така тиша, що було чути, як працює кондиціонер. Марк завмер. Ніхто в цій будівлі не наважувався говорити йому такі речі прямо в обличчя.
— Ви прийшли сюди вчити мене вести бізнес? — голос Марка став небезпечно тихим.
— Я прийшла сюди працювати. А якщо робота полягає в тому, щоб мовчати, коли бренд іде на дно — то ви шукаєте не помічницю, а декоративну рослину. Купіть фікус, він дешевше коштує.
Марк підвівся. Він повільно обійшов стіл і зупинився прямо перед нею, схилившись так близько, що вона знову відчула той самий аромат сандалу.
— Місяць, — сказав він.
— Що? — Олена кліпнула.
— Випробувальний термін — один місяць. Якщо через тридцять днів ви не доведете, що ваші знання варті того роздратування, яке ви в мене викликаєте... ви вилетите звідси швидше, ніж кава з вашого стакана.
Він простягнув їй руку. Його долоня була великою, гарячою і владною.
— Домовилися, — Олена впевнено потиснула його руку, ігноруючи дивний електричний розряд, що пробіг по шкірі. — Готуйтеся, пане Вартанов. Вам доведеться визнати, що я була вашим найкращим рішенням.
— Або моєю найбільшою помилкою, — процідив він, не відпускаючи її руку на секунду довше, ніж вимагав етикет.