Незручні питання від себе ж.

Це інтерв’ю з собою — чесне, часом незручне, але дуже потрібне. Про творчість, страхи, вибір і життя без масок. Для всіх, хто шукає відповіді всередині себе.

———-

Я (ведуча, з ледь іронічною посмішкою):
Ну що ж. Дивно сидіти навпроти себе — ще й ставити незручні запитання. Але спробуємо.

Перше питання — просте:
Ти взагалі розумієш, навіщо ти все це робиш? Картини. Слова. Пошук. Ця вся нескінченна творчість?

Я (гостя):
Іноді — не зовсім.
Іноді — просто не можу інакше.
Але в кращі моменти я знаю: я створюю, бо так говорю зі світом. Без масок. Без перекручень. Коли я малюю чи пишу — це найчесніше моє “я”.

Я (ведуча):
Ти не боїшся, що це нікому не потрібно? Що це, по суті, діалог з пустотою?

Я (гостя):
Звісно, боюсь. Але ще більше боюсь ніколи не дізнатись, що могло бути, якщо б я цього не робила. Пустота — це не ворог. Вона — простір. А от байдужість до самої себе — ось що справді небезпечно.

Я (ведуча):
Слухай, будьмо чесні. Ти ж іноді сама не віриш у себе. Відкладаєш. Перфекціонізуєш. Ховаєшся.

Я (гостя):
Це правда. Я боюсь провалу.
І ще більше — успіху, який зобов’язує.
Але щоразу, коли я не пишу або не малюю— щось в мені мовчки вмирає.
І я щоразу вибираю життя. Навіть якщо це боляче.

Я (ведуча):
Чи є в тебе межа — момент, коли скажеш: “досить, я більше не витягую”?

Я (гостя):
Межа є. Але щоразу, коли я думаю, що це вже вона — знаходиться нове «чому».
І воно сильніше за страх.

Я (ведуча):
Ти віриш в долю?

Я (гостя):
Я вірю в суміш хаосу й вибору.
Світ — не сценарій, але й не випадковість.
Те, що ми називаємо долею — часто просто результат того, наскільки ми чесні з собою в критичні моменти.

Я (ведуча):
Тоді ще пряміше: чого ти боїшся?

Я (гостя):
Прожити все життя «в рамках». Не як кліше — буквально.
Знати, що я могла торкнутися більшого, але обрала безпечне.
І ще — втратити цікавість. До себе, до людей, до життя.

Я (ведуча):
І останнє. Яке питання ти сама собі ніколи би не наважилась поставити?

Я (гостя):
пауза..
«Чи ти щаслива насправді?»
Бо якщо поставити — доведеться відповісти. А іноді відповідь не така, як хочеш. Але думаю, я вже близька до того, щоб почути її без страху.

Я (ведуча):
Уяви, що хтось, хто зараз губиться в собі, читає це. Що ти скажеш цій людині?

Я (гостя):
Не поспішай знаходити форму.
Слухай себе, навіть якщо голос ще тихий.
Ти не мусиш бути “видатною” — але мусиш бути живою.
І якщо всередині тебе щось хоче творити — це не випадково. Це твій шанс говорити зі світом по-справжньому.

P.S.
Це інтерв’ю не мало початку. І не матиме кінця. Бо справжні розмови з собою тривають усе життя.

Ваша Аурелія Ві.