Розділ 58. Падіння

Долоня Леонарда була холодна, та проти мого обмерзлого зап’ястя вона наче обпікала вогнем. Він не подав мені руку допомоги, а натомість вхопився за передпліччя і боляче потягнув нагору, до даху – але я була рада й цьому. 

– Дяку–

Я не встигла договорити до кінця, я не встигла зробити взагалі нічого. Ми ще навіть не були на рівному плато, ні. Під моєю спиною враз опинилася та сама похила черепиця, через яку я щойно ледь не загинула. А наді мною завис Леонард, простягаючи руки вперед і стискаючи їх на моїй шиї. 

– Ти, стара курва! – він стиснув руки, і я вхопилася у них, намагаючись відділити від своєї шиї. Але після кількох хвилин звисання з даху вони відчувалися так, наче належали зовсім не мені. Навіть підняти їх вгору вже було неймовірним зусиллям. – Ти за це поплатишся!

Він душив мене методично і холоднокровно – попри те, що очі йому застилала пелена злості. Він таким був весь час – і я була справжньою дурепою, що цього не побачила. Світ навколо вже став розмитим і покрився великими, незрозумілими плямами; лице Леонарда було змазаним, і я вже не могла роздивитися виразу його очей. 

В останньому пориві супротиву я вдарила його ногою, вклавши у цей удар всі сили, що взагалі лишалися в тілі. І тоді він послизнувся. 

Коліно Леонарда потяглося по мокрому снігу, а тоді він впав на бік, все ще не відпускаючи мене. І ми обидва потягнулися вниз черепицею – знову до ринви, але вже далеко від безпечного димаря, за який можна було би втриматися. 

– Відпусти! 

Леонард нічого не відповів. Він намагався нігтями однієї руки зачепитися за нерівності даху, а іншою міцно тримав мій комір, тягнучи слідом. Це було швидке падіння – ми б не встигли врятуватися. 

Вже на самому краєчку даху я зачепилася за металеву ринву обома пальцями, повисаючи на краєчку – знову. Вочевидь, мені судилося загинути сьогодні; гідна плата за все, що я вчинила. 

Леонард нарешті відчепився від мого коміра. Він хапався за маленький виступ з цегли на куті вежі, його пальці вже починали повзти вниз. 

– Тримайся, – процідила йому я, сама не розуміючи чому. – Тримайся, зараз я щось придумаю. Ми виберемося.

Леонард подивився на мене холодно й пусто. В його очах вже не було злості – чи я принаймні не могла її знайти. Ринва впивалася мені у пальці, розриваючи їх до м’яса, але я все одно зціплювала їх, намагаючись втриматися ще на мить, на хвилину довше. 

– Ні, – сказав він тихо. Спокійно – так, як він говорив, коли сидів на заняттях і знав усі відповіді з підручника. – Я загину. Але ти підеш за мною, бо ніхто нас не врятує. 

І він відпустив цеглину. 

Я не встигла навіть закричати, бо в горлі застиг клубок, а в грудях запекло. За кілька митей почувся звук – глухий і тихий. Сніг стишив падіння, але шансу вижити однаково не було. Не з цієї висоти. Я скосила очі вниз і відразу ж відвела їх: на білому від сірого силуету почали розповзатися потоки червоного – значно швидше, ніж мали би. Сніг тягнув їх далі й далі, заповнюючи галявину багряним і… 

Я знала, що скоро й справді приєднаюся до Леонарда. 

В мене не було сил вибратися назад, на дах. І в мене не було сил навіть триматися. Я ще не впала тільки через те, що пальці заціпеніли і просто не розтискалися; але біль у всьому тілі був такий, що смерть, напевно, була не найгіршим кінцем. 

Небо і засніжені верхівки лісу зливалися в одне полотно, і в мене перед очима почали знову мигати плями. Пальці повільно розтиснулися, і я навіть не встигла приготуватися до падіння. 

Тільки закрила очі, аби не було так страшно. І падіння почалося – я відчувала невагомість половину миті. 

…А потім хтось мене вхопив за обидва зап’ястя. Жили почали горіти вогнем, коли мене витягли нагору, але я все ще не могла знайти у собі сил відкрити очі. 

– Таво, – прошепотів голос, притискаючи мене до чогось гарячого. – Таво, Таво. 

Землі під собою я не відчувала – тільки теплі міцні руки, що тягли мене геть від краю даху. А потім спинилися, і Ярош погладив мене по щоці. 

Я повільно розтулила повіки і зіштовхнулася з його безумним поглядом чаклуна. Наші лиця були зовсім близько, і Ярош тримав мене так міцно, наче я могла зникнути з його рук будь-якої миті. 

– Я ж просив тебе не вмирати, – сказав він глухо, і я відчула й кінчиках його пальців тремтіння. 

Я знайшла сили заледве йому посміхнутися. 

– Як бачиш, я впоралася. 

Це була неправда. Якби не Ярошева вчасна поява, я б вже лежала в снігу під вежею. Там же, де й… 

В очах почали збиратися сльози, і я вже навіть не знала, чому. Леонард був лихим; він зробив стільки дурниць, стільки відвертого зла, що я не могла його жаліти. Але я жаліла хлопця, який був схожий на мене; я жаліла студента, якого навчала. Я жалкувала, що не встигла йому допомогти. 

Ярош нічого не говорив. Він тільки втирав мені сльози й цілував лице – так, наче все ще не міг повірити, що я жива. 

– Він загинув, – зрештою тихо сказала я, намагаючись проковтнути клубок у горлі. 

– Я знаю, – кивнув Ярош, а тоді знову піднявся, не відпускаючи мене зі своїх рук. У його голосі була тяжкість. – Я знаю.