Розділ 49. Справжня менталістика

Жодна з відремонтованих авдиторій не підходила для того, що я збиралася зробити, тож навіть попри самісінький кінець листопада і страшенний холод, я вивела п’ятнадцятьох студентів-менталістів на галявинку перед факультетом. 

Всі вони почали невпевнено розкладати простирадла та накладати на них зігріваючі чари. Я ж неспішно й обережно молотила у ступці трави, зиркаючи спідлоба на кожного студента. 

Я їх вже знала; але хтось міг бути вбивцею. Ліна? Леонард? Можливо, вересклива Грета?

Але в їхніх лицях не було того божевільного блиску, яким мусив би бути у вбивці, і вони всі дивилися на мене тільки зі щирим побоюванням та інтересом. 

– Сідайте вже, – наказала їм я, перекладаючи потовчені трави у спеціальну миску. – Ближче! Я вас не з’їм. 

Студенти боязко присунулися, утворюючи навколо мене тісне коло і торкаючись одне одного колінами. 

– Ви вже знаєте, що ми зараз будемо робити, чи не так? – запитала я. Цього разу я не пропонувала піти тим, хто не впевнений – я не хотіла, щоб це заняття обернулося черговою спробою вбивства. 

Вони кивнули, як один налагоджений механізм, і тоді я підпалила трави у ступці. Кілька хвилин нічого не відбувалося, і сіра цівка просто зникала у такому ж сірому небі. Але потім дим почав поступово наповнювати невидимий купол навколо нас, і я вже заледве бачила обриси деяких студентів, що сиділи зовсім поряд. 

Я бачила, як вони поступово розслабляються на своїх простирадлах, як кордони їхнього розуму стають більш відкритими. Варто тільки одного разу вловити це відчуття – і вони зможуть повертатися до нього самостійно, коли тільки заманеться. Я вже відкрила рота, аби заговорити до них, але тоді спинила себе. 

Можливо, мене навчали менталістики складними, іноді навіть жорстокими методами неспроста. Звісно ж, я не збиралася проводити своїх студентів і через десяту частину того, що довелося відчути на своїй шкурі, але один несподіваний набіг на розум, що допоможе спровокувати природні щити ще нікому не шкодив. 

…і це працювало. Не так добре, як з Артеєм – тоді йому допоміг страх смерті, відтворювати який я точно не хотіла. Але щити, що почали з’являтися навколо розуму Грети та Ліни були кращі, ніж коли-небудь раніше. 

Я ліниво потягнулася до думок Леонарда, але не встигла навіть торкнутися їх, як мене виштовхало назад до мого розуму з такою силою, якої я не могла й запідозрити у цьому щуплявому тілі! 

Наостанок його щит зійшовся лещатами на необачних залишках моєї магії, що витали поряд, і пальці обпекло вогнем. Туман вже починав потрохи розвіюватися: я бачила лице Леонарда дуже чітко, і відразу ж помітила мить, коли він підняв до мене здивовані та круглі, як два срібняки ока. 

– Що… Що це було? – тихо запитав він, обмацуючи власну голову. Мені навіть здалося, що у його голосі промайнув справжній страх. Ще якусь мить я дивилася на нього не в меншому здивуванні, а тоді мої губи самі собою розповзлися у широкій посмішці.

– Це, Вейленде, була менталістика. Справжня менталістика. 

Леонард перевів погляд на свої пальці й наче все ще не міг повірити, що саме він щойно зробив. І я теж не могла – як тільки не помітила такий самородок раніше? Та він же мав бути природженим менталістом – прямо як я! Ось тільки раніше в нього чомусь не виходило й паперового щита зліпити…

І… це значить, що я й справді могла їх навчити. Вони не були дурні, а я не була зовсім пропащою викладачкою. 

Можливо, людина я все ще була паскудна. Можливо, Ярошів брат і мав рацію, і не варто ректорові водитися з кимось таким, як я. Але я все ж таки ще щось могла – і Літ мене задери, якщо я не зроблю з цих невдах першокласних менталістів! 

Але – не прямо зараз. 

Студенти дивилися на мене здивованими очима, і я усім їм радісно кивнула. Потім клацнула пальцями, і купол над нами лопнув, як велика мильна булька. Залишки диму почали випаровуватися у холодному повітрі, а студенти лишилися дезорієнтовані і розгублені. 

– Усі сьогодні молодці, – сказала я їм сухо, намагаючись не так очевидно їх захвалювати. – Але це ще не все.

Грета подивилася на мене здивовано, а потім трохи відхилилася назад, коли помітила мою лукаву посмішку, що не віщувала нічого хорошого. 

– Після доброї роботи головою потрібно ще гарно попрацювати руками. Тож тримайте, – я ще раз клацнула пальцями, і біля кожного студента з’явилося по мітлі та ганчірці.

Галявину наповнив гул невдоволених зойків, але, до честі менталістів, ніхто не став сперечатися. 

– У самому кінці першого поверху я знайшла непогану бойову залу. Навіть з манекенами, – довірливо повідомила їм я. – І хто допоможе сьогодні її чистити, зможе приходити туди, коли заманеться. Хто ж відмовиться… – я знизала плечима і навмисно не дивилася на студентів, хоч і бачила, що вони прикипіли до мене поглядами. – Як бачите, справа суто добровільна, примушувати нікого не буду. 

Звісно ж, мені й не довелося – я ще ніколи в житті не бачила, як зграя молоді з такою швидкістю і захватом несеться робити прибирання. Мені довелося перейти на дуже швидку ходу, аби наздогнати їх і вказати правильну дорогу. 

Вже до вечора зала виглядала, як новенька – і цього разу без жодного втручання Яроша. Я сиділа на підлозі, відкинувшись на стіну, а поряд розвалилися троє моїх найбільш відданих студентів – виснажених, але щасливих.