Розділ 48. Чаювання

Свої лекції я провела, наче в тумані. Артея не було, і його вільне місце притягувало погляди, як магніт. І я також приклала до цього руку, нехай і випадково: бо кожні кілька хвилин зиркала туди, наче сподіваючись, що хлопець якось з’явиться. 

Але, звісно ж, цього не могло статися. Його рани були такі серйозні, що я навіть не знала, чи зможе він коли-небудь ходити знову. І навіть якщо це все ж трапиться – то точно не на наступний же день. 

Ніхто з моїх студентів нічого не питав, але я відчувала напругу, що літала по авдиторії. Я не знала, чого їх вчити: жодна теорія не вартувала нічого без гідної практики, на яку вони поки що не були здатні. 

Тож щойно мідний дзвін відбив полудень, я передчасно усіх розпустила, а саме вже звичним маршрутом попрямувала до оранжерей, що ховалися у заростях дерев не так далеко від болота, яке я тепер оминала десятою дорогою. 

– Подай мені секатор. Ну ж бо! – Меліса вимогливо простягнула до мене руку, щойно я перетнула поріг теплиці, і я зробила, як наказано, спостерігаючи за гігантською ліаною, що почала все швидше і швидше звиватися. Її листя дріботіло сильно і навіть дещо небезпечно – але тільки до тієї миті, поки травниця не зрізала лозу майже під корінь. 

– Фуух, ну й намучилася я з тобою, – із засудженням протягнула Меліса, перетворюючи частину рослини на попіл прямо у своїх пальцях. Його вона обережно змела в горщик і тільки тоді повернулася до мене. – Чаю?

Я кивнула. Чаювання з Мелісою Крук були єдиним часом, коли я могла нарешті не думати про роботу, про вбивства, про решту не дуже приємних речей: зіллєварка зазвичай так вміла заговорити зуби, що я виходила від неї з забитою, але водночас неймовірно легкою головою. Та й чаї в неї були якісь незвичайні – таких мені не доводилося пити ще ніде. 

Я сама провела себе за маленький столик і мовчки спостерігала, як жінка кип’ятить воду, засипає у заварник сухе подріблене листя і споліскує чашки. 

– Говори вже, – кивнула вона мені, навіть не озираючись. Я розкрила рота, але з нього не вилетіло жодного слова. Я знала, що маю просити про трави, але в голові засіла тільки одна думка: Ярош. 

Підслухану у лікарні розмову я змогла викинути з голови зовсім ненадовго, але щойно знову опинилася наодинці зі своїми думками, нутро починало пробирати розчаруванням і злістю. 

Якщо вже я така погана, то чому Верес зізнався мені в коханні? Чому не захищав до останнього? Але, – на мить зупинила я себе, – я не знала, чи він справді захищав мене потім. Бо я втекла. 

Але…  Павза між репліками точно була довга і промовиста. І іноді мовчання й справді говорило краще за будь-які слова. 

Меліса гучно гупнула чайником і порцеляновими чашечками по столику. 

– То ти мені розповіси, чи ні? Що вже знову зробив Ярош? – травниця присіла поряд, складаючи руки під підборіддям. Її голова зацікавлено нахилилася вбік, а я навіть не змогла знайти в собі сили, аби здивуватися, звідки вона знає, про що я думаю.

Та щойно ця думка швидко промайнула в голові, я пильно втупилася в Мелісу. Чи справді вона знала мене так добре, чи річ була у чомусь іншому? І чи не в артефакті, що вона поцупила з підвалів?

Зрештою, у Меліси був мотив – і особиста образа щонайменше на одну жертву, бо саме Санен натравив на неї королівські перевірки. І вона хотіла зайняти факультет менталістики. 

– Він… – повільно почала я, намагаючись прощупати магічні потоки біля Меліси. Я пам’ятала, як усе завершилося минулого разу, тож зараз діяла дуже обережно. Травниця, здається, нічого не помічала, але я нічого не знайшла. Нічого незвичного – і чи то Меліса постійно носила артефакт при собі з моменту нашої зустрічі, чи то я ні сіло не впало запідозрила свою чи не єдину подругу у зраді. 

– Я підслухала розмову Яроша з його братом, – сказала я зрештою, коли тиша стала надто довгою, і в погляді Меліси з’явилося запитання та підозра. – В цілительському домі. 

Лице Меліси відразу ж змінилося, і я вже не сумнівалася – вона добре знає Ярошевого брата. 

– Знову він, – пробурчала вона, агресивно відсьорбуючи чай. – За це взагалі не переймайся – Тобіаса не любить тут ніхто. В сім’ї, як то кажуть, не без– 

Вона урвала себе, а тоді клацнула пальцями. Я відчула, як повітря навколо ущільнюється, перетворюючись майже у густий кисіль, а потім знову стає звичайним. Меліса встановила купол тиші, аби ніхто зайвий не підслухав нашої розмови. І мені пора б навчитися це робити – бо, здається, у цій академії всі завжди підслуховують все. 

– Життя мене вже навчило не обговорювати друзів, родичів і друзів родичів тоді, коли хтось може підслухати, – підтвердила мої думки Меліса. – А Тобіас – це рідкісна скалка у дупі. 

Я не могла не погодитися – принаймні зі своїх корисливих мотивів, але все ж запитала:

– Чому?

Меліса клацнула язиком і відвела погляд. 

– Ярош, він… могутній. І анітрохи не самозакоханий, знаєш? Він собі жили рве, щоб бути там, де є. 

Я це знала – робота Яроша була очевидна навіть тоді, коли я не бачила його днями: по його тінях під очима, по тому, як в академії все, окрім одного очевидного моменту, працювало наче добре змащений механізм. Ярош знав, що робив, і робив це без скиглення чи очікування похвали – і це мене в ньому й приваблювало.