Розділ 41. Зізнання

Я не втрималася і накрила долоню Яроша своїми пальцями, сильно їх стискаючи. 

– Насправді розповідати особливо нічого, – майже сухо сказала я, намагаючись тримати голос рівним. – Вілфред забрав мене у клан, коли мені було чотирнадцять. Моя матір загинула, і тоді мене вигнали з дому, де ми прислуговували. Тоді я почала красти. І було тільки справою часу, поки я спробувала зловити більшу рибу, ніж могла проковтнути. 

Я навмисно не дивилася на Яроша, бо знала, що побачу в його обличчі співчуття, а воно мені не було потрібне. Я вже впоралася. І навіть якщо ця історія і була неприємна, вона була моя, і я не була слабкою.

– Я хотіла поцупити Вілфредів гаманець, він мене зловив. Я спробувала його зачаклувати, і нічого не вийшло, – я судомно видихнула. Вілфред наче стояв переді мною, з цією кривою посмішкою і дуже небезпечним поглядом, і він знову вирішував мою долю. – Він побачив у мені потенціал і забрав з вулиці. Дав те, про що я мріяла – навчання, дім. Родину. 

Я краєм ока побачила, як Ярош зціпив зуби, і навіть не намагалася зрозуміти, що це означало. Він міг мене засуджувати, скільки йому заманеться – а однаково я не могла примусити себе пожалкувати про ті перші роки. Тоді це був мій єдиний шанс на майбутнє, і єдиний порятунок від голодної смерті. 

– А потім я почала на нього працювати. І дуже швидко зрозуміла, що мушу забиратися геть. Ось тільки піти від Вілфреда на своїх двох просто неможливо, тож це зайняло деякий час. Я збирала докази, готувалася. А тоді підставила усіх, а сама спробувала втекти – як бачиш, не дуже успішно. 

Ярош перевернув мою долоню, і тепер це він стискав мої пальці. 

– А я б сказав, успішно, – тихенько гмикнув він. – Ти тепер тут і я… не можу цьому не радіти. 

Я втупилася в нього поглядом, а потім повільно кивнула. Справді. Я теж чомусь не могла цьому не радіти. Долоня Яроша все ще стискала мою, коли він видихнув крізь стиснуті зуби й сказав:

– Я й подумати не міг, Таво. 

Я не стала гмикати чи насміхатися, як зробила б це раніше. В цю мить те, що Ярош нарешті бачив мене такою, яка я є – не кращою, але й не гіршою – чомусь означало цілий світ. 

Його обличчя було зовсім близько до мого, і для того, щоб торкнутися його губ, мені навіть не потрібно було нахилятися. Цього разу вони не були холодні, але все ще залишалися м’якими, і посміхалися навіть крізь поцілунок. 

– Ти подобаєшся мені, – видихнув він, всього на мить відриваючись від мене. 

Я не стала на це відповідати, а тільки спробувала притягнути його голову до себе, але він не дозволив. 

– Ні, Таво. Я люблю тебе, розумієш?

І тоді він поцілував мене ще раз – не очікуючи, що я скажу йому те саме у відповідь. Знаючи, певно, що не скажу. І від цього розуміння всередині розгорілося щось таке дивне і майже люте, чому я не могла знайти назви. Але це щось, здається, знало краще за мене – і воно знало, що я Яроша теж кохаю. 

Але коли він цілував мене у потаємному куточку бібліотеки, я не могла знайти сміливості сказати про це. І не могла знайти сили думати. 

Сказати Ярошеві, що кохаю – відмовитися від мрій про свободу. Назавжди опинитися тут, по-справжньому опуститися у шкуру Тави Блекоти, а не ла Шедд. Я не знала, чи дійсно на це готова. 

За годину Ярош обіймав мене все на тому ж диванчику й час від часу цілував у шию чи плече, і ми говорили – так багато, як я ніколи не говорила ні з ким. Про дитинство, про улюблені книги, про такі незначні, такі маленькі речі, якими про мене, як раптом прийшло розуміння, не цікавився ніхто.

– Тобі не потрібно поспішати, – раптом сказав Верес, коли розмова всього на мить затихла. – Я розумію, наскільки для тебе все нове. Тож… 

Він не договорив, але я бачила прохання у його очах: дати нам обом час. І цього поки що в мене було вдосталь, тож я кивнула. 

Ярош подивився на мене знову з цим дивним почуттям в очах, якому я не могла дати пояснення вже кілька днів. А ось тепер знала – це була любов. 

*** 

Надвечір я повернулася до своєї спальні на вершечку вежі, і весь цей час не могла стримувати посмішки, що все наповзала на губи. Від однієї думки про Яроша тіло ставало таким легким, що я наче могла й справді відірватися від землі й полетіти кудись високо – під самісінькі хмари. 

Але було ще дещо, що я мусила зробити – вже давно, але зараз був не гірший час, ніж будь-який інший. 

Я знала про цілительський дім при королівській лікарні – той, де намагалися лікувати душевні хвороби, а також ту шкоду, що завдавали менталісти. Якщо Вілфред не наказував вбивати, жертви моїх завдань зрештою опинялися там. 

І зазвичай я намагалася про це не думати взагалі; Вілфред говорив, що то були лихі люди, але дуже давно минув час, коли я йому вірила. Деякі з них і справді були злочинцями не кращими за мене саму. Інші ж… 

Про них я не знала нічого. 

Можливо, настав час нарешті це виправити. 

Я знала, що вибачення – це, певно, останнє, що потрібно цим людям. Але лікування, гроші – цілком. І в мене було трохи. Я зважила мішечок з золотими, що дістав мені Ярош, у руці. А потім дістала ще один, що був зашитий у спідницю, в якій я прибула. Небагато – якась сотня золотих. Але це вже початок.