Розділ 40. Вибачення

Я повільно сунула стежкою до свого корпусу, роздумуючи над тим, як вмовити Мелісу дати мені ті трави, що потрібно. Листопад вже майже добіг кінця, та  на вулиці стояв такий холод, наче вже настав грудень. 

Я сильніше закуталася у свій плащ і пришвидшила крок. Вітер дув нещадний, тож я опустила голову, і саме тому не помітила фігури на стежці. Вона простягнула руку і зупинила мене, м’яко вхопивши за передпліччя. Коли я підняла голову, зіштовхнулася очима із Ярошем, що легко посміхався до мене. 

– Таво, – почав він. – Ми можемо поговорити?

Я не хотіла відмовляти. Злість на Яроша, яка вирувала всередині попередньої ночі, трохи вляглася після бійки. І коли я випустила пар, могла мислити трохи тверезіше: провини Яроша було не так вже й багато. 

Він очікував, що я втечу – певно, через те, що я і сама донедавна саме це й планувала і навіть не надто приховувала. І він не знав про Вілфреда і мою зраду – в цьому я була переконана. 

Я повільно кивнула, і Ярош підхопив мене під руку, а тоді ми продовжили йти. Він вів мене точно не до факультету менталістики, а до великої будівлі з десятками шпилів і широких, пишних вікон, що пообплітав тепер майже голий плющ. Це був головний корпус академії, у якому я бувала тричі на день – у їдальні.

Та Ярош не став заводити мене всередину. Ми пройшли крізь внутрішній дворик, а тоді встали під однією з арок, що надійно вкривала від пронизливого вітру. 

Тільки-но ми зупинилися, ректор м’яко вхопився за обидва мої передпліччя і, зітхнувши, сказав:

– Вибач мені. 

Я здійняла брови, і Ярош продовжив:

– Я не мав припускати про тебе найгірше. І через це ти опинилася у небезпеці, – Верес насупився, і на його обличчі проступила справжня глибока провина. 

Я теж насупилася з підозрою.

– То ти… знав? – запитала я невпевнено. – Знав, що Вілфред втік з-під варти? 

Ярош коротко кивнув і відвів очі. 

– Всі знали – про це писали в газетах. Але наказ нічого не говорити тобі віддали шукачі, це вони відповідають за те, аби ти….

– Нікому не завдала шкоди, – закінчила я замість нього зі злістю. – Але яка користь від цих шукачів? Де була Пандора вчора?

Шукачка, звісно, мала захищати всіх від мене, але могла б і прийти на допомогу, якщо вже знала, що за мною прийдуть. Краєм ока я помітила, як Ярош підтиснув губи.

– У цілителів, – коротко відповів він. – Цей… Вілфред напав на неї першою, розбив їй голову й залишив у лісі. Вранці її знайшов Нозері. 

Я на мить розширила очі, а тоді похитала головою. Звісно ж, проти Вілфреда у Пандори не було жодного шансу. В грудях на мить розрісся сором і провина, хоч я й розуміла, що це дурниця – це була її робота, і шукачка точно знала, на що йшла, коли погоджувалася. 

– З нею все буде гаразд, – запевнив Ярош за кілька митей. – Вже завтра вона знову сидітиме у тебе під вікнами. 

Я від цього тільки криво посміхнулася, але насправді всередині відчула щось близьке до задоволення. 

– Це… добре, – ніяково сказала я, озираючись по сторонах. Студентів у дворику не було, але це тільки зараз; скоро настане обідня пора, і тоді тут буде не проштовхнутися. 

Ярош, вочевидь, також це зрозумів, бо простягнув мені долоню. Не так, щоб я вхопилася за його лікоть, як ми це робили раніше, а щоб я взялася за його пальці. 

Я дивилася на цю долоню якусь мить, а потім ступила вперед, наче і не помітила Ярошевої руки. Він забрав її і повів мене коридорами академії, наче нічого й не сталося. 

– Куди ми йдемо? – запитала я в якусь мить, коли зрозуміла, що вже не можу слідкувати за сплетінням холів і сходів. Будівля академії була старою і настільки заплутаною, що я й не сподівалася вивчити її колись повністю. 

– Туди, де можна буде поговорити без зайвих вух, – зосереджено проказав ректор. – До бібліотеки.

На його лиці знову не було цієї посмішки, яка вже зрослася у моїй голові з самим образом Яроша. Він був серйозний, наче якась думка все ніяк не давала йому спокою. Я тільки спішила слідом за його широкими кроками та вже навіть трохи жалкувала, що не прийняла його руку, бо так йому довелося б бодай трохи сповільнитися. 

Двері бібліотеки виявилися масивними, зі звивистим надписом давньою мовою над одвірком. Мене ніхто не вчив давньої, але цю фразу я знала: нехай слова не ранять. Ярош штовхнув їх плечем, все ще задумливий і зі складкою, що залягла між темними бровами, а потім зиркнув на мене з нетерпінням. 

– Проходь, – поспішно сказав він, пропускаючи мене до бібліотеки. І щойно я в неї потрапила, ледь не забула про Яроша. 

Досі мені доводилося бувати тільки у приватних книгозбірнях дворян – і часто незаконно. Насправді завжди незаконно. І вони були великі, вишукані, стародавні – але ніщо не могло дорівнятися до тихої розкоші й могутності бібліотеки Анірської академії. Вона підіймалася до самого неба поверхами і ярусами, з’єднаними сходами та дерев’яними драбинами, а ряди стелажів і полиць простягалися так далеко, що я не бачила протилежної стіни. 

– Вражає, правда? – Ярош застигнув в мене за спиною, поклавши руку мені на плече. Я не стала її скидати, бо й справді була захоплена. – Це найбільша бібліотека у королівстві – навіть краща, ніж у палаці його величності. Єдина, яка жодного разу не була спалена, затоплена чи розкрадена.