Розділ 37. Бойова зала

Я справді ледве заснула, але цей сон радше нагадував неспокійну дрімоту, ніж справжній відпочинок. Вже вкотре я підхопилася з першими променями сонця, сподіваючись, що це допоможе відігнати погані думки. 

У ванній зупинилася надовше. З вчорашньої ночі волосся лишилося брудним, у мулі, з нього все ще йшов запах болота. Рішення прийшло миттєво, і ще до того, як я встигла все як слід обдумати, перше пасмо волосся вже впало на підлогу. 

Я обстригла його без зайвих жалів – зрештою, це просто волосся, воно ще відросте. Та вчора воно мене ледь не вбило. Я вже просто не могла на нього дивитися – навіть тоді, коли воно почало опадати на плитку. 

Те, що залишилося на голові, виглядало дивно і трохи криво – я ще ніколи раніше не стригла волосся так коротко – вище плечей. Ще трохи, і буде чоловіча зачіска, і навіть в Анірі таке вважалося не зовсім пристойним для жінок. Та, зрештою, яка ще пристойність у моєму-то становищі? 

Я підійшла до вікна в кабінеті та знову зловила своє відображення у склі – бліде, худе, з воронячим гніздом на голові, але тепер – втричі коротшим. Я ніколи не вважалася гарною – принаймні, мені ніколи такого не говорили. Потім перевела погляд на вулицю: студенти вже почали сходитися, і їх все ще було багато. Я клацнула язиком; чи вони були дуже дурні, чи навпаки – надзвичайно розумні?

Якщо хтось вже розповів про вбивства, то вони мали б скласти два та два. Навіть якщо я не мала до них жодного стосунку, хтось від початку року вбивав студентів, що відвідували менталістику – і ось вони тут. 

Я зачинила за собою двері, залишаючи Грозу на ліжку у спальні, і ще раз прикипіла поглядом до студентів, що повільно йшли стежкою до корпусу. У вузенькому віконці вежі вони видавалися ще меншими – майже мурашками. Зовсім беззахисними. 

Такими ж, якою була і я попередньої ночі. 

Тож коли я зайшла до авдиторії, де вже сиділо з п’ятнадцять чаклунів, я знала, що збираюся робити. Тільки-но студенти помітили мене, в половини з них вже почали округлятися роти, аби засипати мене усіма можливими запитаннями, але я змусила їх замовкнути простеньким впливом чарів. 

– Усім тихо, – сказала я спокійно. Студенти дивилися на мене, як на мару – можливо, через те, наскільки блідим в мене було лице, чи через непристойну зачіску, чи ще Літ зна чого. – Ви вже знаєте про вбивства – чудово. А значить, пора навчитися захищатися. Де тут можна битися?

Я обвела поглядом стіни авдиторії, але вона точно не підходила для того, аби стріляти закляттями в усі боки. Шафи та стародавні книги точно б цього не пережили – так само як і великі вітражні вікна. 

Першим відгукнувся Артей. 

– У корпусі бойової магії. Там є кілька залів для практики. 

Я повільно кивнула і потерла руки. Звісно, корпус бойової магії – не зовсім те місце, куди хотілося йти – переважно через можливість зустріти там Яроша. Але кулаки в мене аж чухалися від сили, що я стримувала в руках, а на кінчиках пальців пролітали іскри щоразу, коли я зовсім трохи відпускала віжки контролю. 

Вчора я нічого не могла зробити. Ледь не дозволила себе вбити – та ще й у такий принизливий, немагічний спосіб. Я могла захиститися, могла напасти – але надто розгубилася для того, щоб бодай подумати про розумне використання чарів. 

– Тоді ми йдемо туди, – сказала я, і студенти заозиралися один між одним, здивовано шикаючи і шепочучись. – Брайсе, знайдіть нам ключ і займіть залу. 

Артей підхопився і вилетів з авдиторії за мить, а я всілася за столом і ще кілька митей просто дивилася у вікно, намагаючись втамувати тремтіння у пальцях і колінах. Я не хотіла визнавати, наскільки перелякалася тоді. Наскільки зустріч з Вілфредом порушила мій спокій. 

…Але Ярош його вбив. Тепер Вілфреда вже не існувало. 

***

Факультет бойових магів, попри усю логіку і здоровий глузд, гордо стояв у самому серці академії та нагадував справжню фортецю – із маленькими віконечками та високими мурами, що можна було би брати штурмом.

Артей гордо йшов попереду, стискаючи у пальцях старий, покручений ключ від зали для тренувань. 

– Її дуже рідко використовують, – сказав він, ледь не переходячи на біг, аби швидше заховатися від дощу. – Бо там немає манекенів. 

В його голосі пробилося вибачення, але я тільки відмахнулася. 

– Нам вони й не знадобляться. Як би ви тренували менталістику на шматку дерева? 

Грета, що йшла неподалік, здійняла брови. 

– То ми що… будемо зачакловувати один одного? 

– Звісно, – я опустила на неї важкий погляд, що чітко повідомляв: якщо щось не подобається – саме час піти. Проте Грета не стишила кроку, а тільки підтиснула губи, затягуючи під горлом краватку академії. 

Всередині факультету було на диво світло і просторо – майже як у Яроша вдома. Широкі коридори не намагалися заплутувати, а виводили саме туди, куди потрібно – до непримітних дверей в самому кінці другого поверху. 

Ось тільки біля них вже скупчився з десяток студентів. Четверо моїх менталістів загальмували, і я пройшла вперед:

– Що тут відбувається? 

Бойові маги повернулися до мене так швидко і з такими невинними лицями, що стало очевидно: щось таки справді відбувалося. В руках одного я помітила шпильку, а замок дверей все ще світився ледь помітним білим сяйвом.