Розділ 36. Проблема втечі

Ярош кинув меч на землю ще до того, як Вілфред закінчив говорити. Він зробив кілька кроків назад, піднімаючи руку примирливо. 

– Спокійно, – пробурмотів він з тривогою, не відриваючи погляду від мене. – Немає потреби нікому шкодити. А тепер – опусти руку… 

Я відчула спиною, як живіт Вілфреда здригнувся від божевільного сміху. 

– Звісно. Прямо зараз, – між реготом видушив він. – Що, так шкода її? Вже переметнулася до тебе? 

Я стиснула зуби, роздумуючи над тим, щоб знову вкусити Вілфреда – просто для того, аби завдати йому якомога більше болю. Але в його руках все ще була зброя, а я раптом опинилася надто близько до порятунку, аби так ризикувати. 

Ярош насупився, а його погляд, спрямований все ще на мене, на мить став іншим. Коли я потім думала над цим, я не знала, як його зрозуміла – це була мить такого єднання з його розумом, наче він не просто опустив щити, але й сам хотів, щоб я прочитала його думки. 

Я штовхнула Вілфреда ліктем у живіт, а тоді впала на землю – так швидко, як тільки могла. І якраз вчасно – бо наступної миті закляття, яке метнув Ярош, влучило прямо в ціль. 

Вілфред не стогнав і не шипів, коли падав на землю; він впав тихо і майже граційно, але мені було байдуже. Я відповзала від нього так швидко, як тільки могла, намагаючись і не дивитися в той бік. Він був непритомний чи мертвий – головне, бо вже не загрожував. 

Ярош опинився біля мене всього за мить, простягаючи руку і піднімаючи на ноги. 

– Таво, ти… – його погляд зупинився на рані на щоці, а потім і на шиї. Я очікувала, що він побіжить до Вілфреда, що він буде вражений тим, як тому вдалося обійти захисти академії. Але він стояв біля мене, стискаючи мене за долоню, а потім стер шмат мулу з моєї цілої щоки. – Ти в порядку?

Я кивнула майже миттєво, але була найдалі від “в порядку” за останні місяці. Навіть тоді, коли я тільки наважилася на те, що зрештою й зробила, мене не пробирав такий тваринний страх. 

– Дякую тобі, – видихнула я, стискаючи Ярошеву шкіру з усіх сил. – Ти мене врятував. 

В Ярошевих очах спершу розгорілося тепло, а потім – здивування, зовсім мені не зрозуміле. 

– Чому ти?.. – запитав Ярош розгублено. Я бачила, як питання зависло в нього на язику, наче він ще й не знав, чи варто ставити його взагалі. – Як ти тут опинилася? 

Він підняв меча та одним швидким жестом заклав його у піхви, а потім таки підійшов до Вілфреда. Ярош носком черевика перевернув його на спину, схиляючи голову. Він був мертвий. 

Я знала, що це не добре, що це неправильно – але в мене в грудях розквітла така радість, якої я не відчувала вже дуже давно. Ось тепер я по-справжньому була вільна. Щойно чутка про те, що Вілфред загинув, піде Аніром, ніхто з клану і не подумає мені мститися. Зрештою, своя шкура завжди ближча до тіла, ніж помста за Вілфреда. 

Але потім я скосила очі на Яроша, і в мені почало проростати щось неприємно подібне до підозри. Він дивився на мене зі здивуванням, а на Вілфреда – ні. 

Прагматично обчистив його кишені без жодного слова; без складки між бровами, що означала, наскільки він стурбований. 

Як наче він знав. 

Я розуміла, наскільки ця підозра непідтверджена нічим, окрім кількох Ярошевих поглядів. Але я була б вже тричі мертва, якби не навчилася довіряти своїй інтуїції. 

– Чому ти прийшов сюди? – запитала я тихо і трохи загальмовано. Здавалося, що Ярош стоїть не за кілька кроків від мене, а на протилежному кінці академії. 

Він підняв очі, але теж дивився наче крізь мене. 

– Спрацювали сигнальні чари на вежі.

Я боляче вкусила губу й видихнула повітря через ніс, намагаючись стояти тихо. Звісно ж, спрацювали сигнальні чари. Звісно ж, за кожним моїм кроком все ще слідкували. 

– То ти думав, що це я тікаю, так? 

Питання зірвалося швидше, ніж я встигла його обдумати. Якусь мить я чекала, що Ярош відразу ж заперечить. Скаже, що подумав, ніби я у небезпеці, і тому кинувся на допомогу. Він цього не сказав, а тільки опустив очі у траву. 

І ось тоді я вже не могла стримати здивування:

– Ти думав, що я тікаю з Вілфредом? – в голос несподівано пробилися нотки істерики, але я не хотіла заспокоюватися. Ярош не кивнув, але відсутність заперечення теж сказала мені все, що потрібно. – Боги живі й мертві, Вересе, який же ти довбень. 

Ректор обурено підняв до мене очі, але я зупинила його одним жестом руки. 

– І ти ще казав, що щось про мене знаєш? Знаєш достатньо? – на лиці Яроша почала проступати провина, хоч він, певно, ще й не розумів, де прорахувався. – Якби ж ти тільки поцікавився мною хоч трохи, ти б знав, що з Вілфредом я тікала б в останню чергу. 

– Чому? – з голосу Вереса не зникала впертість. 

Я солодко посміхнулася, хоч рана на щоці від цього руху й почала знову боліти. 

– Бо я його зрадила. Бо я зібрала все, що могла проти нього і клану, а тоді передала все шукачам. Бо він опинився в темниці через мене. 

Очі Яроша розширилися, як два срібняки.