Розділ 35. Ціна зради

Атака на розум Вілфреда мала бути блискавичною – руйнівною і такою потужною, аби навіть артефакт не захистив його. Але навіть до того, як кинджал вперся мені у горло, я зрозуміла, що нічого не вдалося. 

Клятий нашийник все ще був на місці, все ще послаблював мене. І тих крихт, що вистачало на Санена чи будь-кого іншого… Вілфред їх навіть не помічав. 

Він засміявся. Тихо, з присвистом, не відриваючи від мене очей. 

– І це все? Я розчарований, – презирливо потягнув він. Кинджал в його руці почав повільний рух, залишаючи в мене на шиї смужку крові. – Добре, що ти почала пручатися. Ти не заслуговуєш на швидку смерть. 

Рух леза був різкий, і в наступну мить я задихнулася від несподіваного болю, що прорізав щоку. Рана, певно, була неглибока, але на мокрому, холодному лиці я відчувала її особливо чітко. Повітря у легенях забракло, а один погляд на Вілфреда, на відблиск світла від його кинджала, що я ловила краєчком зору, відбирав здатність дихати взагалі. 

Це добре, що він не хоче вбивати мене одразу. Можливо, Пандора помітить мою відсутність. Чи хтось інший – будь-хто. Але я бачила місяць на небі, чула майже цілковиту тишу навколо і розуміла, що ніхто не прийде. 

Це була глуха ніч, усі спали. Вілфред обрав ідеальний час – як і завжди. 

Я намагалася втримати тремтіння в тілі й не показувати Вілфредові страху, але знала, що це було марно. І він також знав. 

– Ти ж не думала, що тобі вдасться втекти, так? – запитав він, сильніше притискаючи лезо до шкіри. Її запекло, і я не втримала шипіння, але нічого не сказала. – І ти точно не думала, що все залишиться у секреті. Ти розумніша за це. 

Він підніс гострий край кинджала до мого підборіддя і підняв мені голову, не залишаючи вибору, окрім як дивитися йому прямо у вічі. 

– Відповідай. 

Я ледь кивнула ще до того, як встигла зрозуміти, що роблю. Я знала, що Вілфред був людиною, такою самою, як і я – з плоті та крові. Але кожного разу, коли він наказував, я не знала, як протестувати. Він вибив це вміння з кожного у клані, і я не мала можливості повернути його назад. 

– І ти знала, що за тобою прийдуть. Я пробачаю багато, Таво. Але зрада… – він м’яко похитав головою, позираючи на мене майже зі співчуттям. – Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся. 

О, я знала. І тому зробила все, аби Вілфред гнив у темницях шукачів до кінця свого життя. Але, вочевидь, зробила недостатньо. 

– Ти знав, що колись я саме це й вчиню, – все ж видушила я. – Ти знав від самого початку, тому й не підпускав мене ніколи близько. 

Чоловік клацнув язиком – один раз, другий. У його погляді з’явилася не так добре прихована лють. 

– Ти маєш рацію, – все ж спокійно сказав він, наче ми не стояли біля болота, а сиділи у маєтку за чашкою кави. – Я мав придушити тебе ще тоді, коли ми побачилися вперше. Але, бач, пригрів змію на грудях. 

Серце тьохнуло, і я на мить відвела погляд. Я справді зрадила. Знала, що діяла правильно, знала, що вже просто не можу інакше – але ж однаково зрадила. А зрадників не любить ніхто. 

– Можливо. Але без мене ти б згнив давно. – Я помовчала мить. – Тобі й справді варто було вбити  мене тоді. Світ був би кращим місцем без нас обох. 

Вілфредові очі розширилися на хвилю, але потім він знову криво посміхнувся. Рана на його щоці змінилася й зробила його раніше красиве лице майже огидним. 

– Ось це так… Кілька тижнів у академії – і як пташка заспівала! Ну, можеш подякувати – я таки зроблю сьогодні світ трошки кращим. 

Він почав знову підіймати мою голову, намагаючись закинути її назад, і я зрозуміла, що він хоче зробити. Як би Вілфред не розливався про те, що я заслуговую на муки, він збирався перерізати мені горло й тікати, поки ніч ще глуха. 

Я забилася у його руках, намагаючись відтягти невідворотне. Він мав зброю, я ні; на ньому був артефакт захисту, на мені – нашийник, що сковував усі сили. Шансів в мене було так мало, що і рахувати їх було смішно. 

Я вдарила його ногою по коліну, і від цього він відступив на крок, все ще тримаючи мене, а потім несподівано зіштовхнув нас лобами. Від цього в мене в очах почали літати іскри, а в голові запаморочилося. Я вже заледве бачила його лице, а від падіння на землю утримувало тільки те, що Вілфред міцно тримав мене за косу. 

– Прощавай, Таво, – прошипів він з несподіваною гіркотою. – І нехай ніколи тобі не буде спокою. 

Кинджал був біля мого горла, і я приготувалася до смерті. Принаймні, це буде швидко. Всього кілька митей, і я помру у місці, що мені так сподобалося – серед спокою води і високих дубів. 

Можливо, Ярош знайде моє тіло за кілька днів, коли прийде відпочити від своїх студентів. Можливо, йому навіть стане мене шкода.

…я припинила пручатися. 

Але наступної ж миті щось у кущах неподалік затріщало, і зупинився вже Вілфред, напружившись і приготувавшись захищатися. 

– Що тут відбувається? – голос Яроша я впізнала б, певно, з сотні – але я ще ніколи не була так рада його чути, як зараз. 

Вілфред миттєво закрив мені рота долонею, але було пізно: ректор вийшов на галявину, стискаючи в одній руці меча, а в іншій тримаючи чарівну кулю-світлячка. Він дивився на нас обох якусь мить із нерозумінням, а потім розширив очі.