Розділ 33. Поцілунок

Губи Яроша відчувалися м’якими, але водночас холодними. Його рука заплуталася у моєму волоссі, а інша притягла ще ближче, майже не залишаючи між нами простору. Все повітря, що я тримала в легенях, зникло, але це не мало жодного значення. 

Зблизька він теж пахнув саме так, як я й уявляла – металом і деревом. Ярошеві пальці торкнулися мого підборіддя, і цей дотик отверезив. 

Я відштовхнула його так сильно, що потилиця ректора вдарилася об кам’яну кладку. Якусь мить я дивилася в його очі, затуманені бажанням і від того наче зовсім чорні, а тоді кинулася тікати, зовсім не розбираючи дороги. 

– Гей! Таво, зажди!

Я не стала чекати. На кожному з трьох поворотів я завертала у різні боки, намагаючись відірватися від Яроша, а тоді нарешті натрапила на коридор із рядом дверей по обидва боки. 

Дрібка магії – і перші з них піддалися так легко, наче тільки й чекали, поки я їх відчиню. 

В кімнаті було трохи світліше, аніж я очікувала – і перш за все через віконця, що примостилися під самим дахом, такі вузенькі, що в них не пролізла б навіть кішка. Все, що було у кабінеті, вкривала пилюка та павутина, і щойно я зайшла, частина почала підійматися в повітря. 

Я швидко причинила за собою двері, наближаючись до одного з віконець. Під ним нагромадилися столи, перевернуті стільці і якісь книги, і я почала вилазити на цю купу, сподіваючись, що вона не завалиться прямо піді мною. 

Руки починали труситися від злості, і щойно я всілася прямо під віконечком, я почала обшукувати свої кишені. Недарма я відклала одну, на непередбачуваний і найгірший випадок? Що ж, цей, здавалося, був саме таким. 

Цигарка знайшлася у кишеньці жилета, і мені вдалося запалити її тільки з третьої спроби. Дим пішов прямо у віконечко, а мені в лице натомість повіяв потік свіжого холодного повітря. 

Що щойно сталося? Чому… чому Ярош поцілував мене? 

Я стиснула зуби й спробувала вгамувати тремтіння у пальцях. Брехати собі не виходило: Ярош мене таки приваблював. Він був гарним – саме таким, як мені й подобалося; високий, статний, з вродливим лицем. 

Але таких в одному Анірі ходили десятки. Я цілувала десятки таких. Тільки ось тоді чомусь серце не намагалося вистрибнути з грудей у горло чи продавити стукотом шлунок. Неприємна зміна. 

За стіною почулися кроки, і я завмерла без руху, сподіваючись, що Ярош нічого не помітить і піде собі геть. І він спершу пройшов повз, посмикав за кілька ручок. Повернувся, і ручка кабінету, у якому я заховалася, зрадницьки провернулася, а потім самі двері відчинилися. 

Ярош спершу мене не помітив – та й не дивно, я залізла у самий куток кімнати. Втім, радість тривала недовго. 

– Таво! Що ти там робиш? 

Замість відповіді я видихнула дим Ярошеві прямо в лице, щойно він підійшов ближче. 

– Чому ти втекла? – запитав він тихо, присідаючи на якусь коробку. В тонкій смужці тьмяного світла його лице видавалося й справді винним. 

– А як ти думаєш? – запитала я холодно, відвертаючись від нього. 

– Я… й справді завинив, – повісивши голову, сказав зрештою він. – Я не мусив тебе цілувати. Але ти, – він урвав себе, а я дивилася на нього, примруживши очі. – Ти була така красива тоді, і я не знаю, що на мене найшло. Я…

Я зістрибнула на підлогу, опиняючись поряд із Вересом, і підняла руку, зупиняючи його. 

– Нічого ти не зрозумів, – гірко сказала я. – Невже ти думав, що після поцілунку я забуду твої попередні слова? Про те, що ти думаєш про мене? 

Ярош скинув голову до мене з протестом на обличчі, але я не дала йому вставити й слова. 

– Ти хотів мене поцілувати, але зовсім не маєш до мене довіри. І мене це не влаштовує. 

Верес насупився, підіймаючись на ноги. 

 – Це не так, – розчаровано сказав він. – Ти… змінюєш мене. Ти сама змінюєшся. Кожного дня я думаю про тебе краще, ніж попереднього. 

Я скривилася. Звісно, зовсім не те романтичне зізнання, про яке мріє кожна дівчина. Лице Яроша здавалося відкритим, але я знала, що це тільки ще одна маска. Аби заплутати мене, змусити тут залишитися, чи ще чого він міг би від мене хотіти. 

– Тоді доведи, – сказала я, схиливши голову. Ярош звів брови. – Доведи, що ти мені довіряєш. Зніми нашийник. 

Я відкинула волосся назад, смикаючи за метал. Проста перевірка, і результат буде надзвичайно передбачуваний. 

Як я й очікувала, Ярош застигнув на місці, не наважуючись зробити й кроку до мене. Його лице було зовсім непроникним, і на ньому я могла вловити тільки легкий натяк та досаду. 

Це було майже достатньою відповіддю. Та ми стояли в мовчанці ще з хвилину. 

– Все зрозуміло, – презирливо видушила я, і тільки тоді помітила, що губи Яроша почали ворушитися водночас з моїми. Та це було вже неважливо – однаково він би відмовив. 

Я не стала чекати, поки він почне виправдовуватися. І не тільки через те, що гидилася його слухати, але й тому що знала – він зуміє мене переконати. Давитиме логікою, аргументами. Скаже, що шукачі цього не дозволять, і що нашийник насправді потрібний для мого ж блага!