Розділ 32. Пошуки артефактів

Я застигла перед старючими, покошеними дверима, які, здавалося, ніхто не відчиняв вже кілька століть. 

 – Нам точно туди? – запитала я із сумнівом, обережно штурхаючи їх кінчиком пальця. Двері зарипіли й трохи привідкрилися – рівно настільки, щоб я зрозуміла, що точно не хочу заходити всередину. 

– Точно, – Ярош бадьоро заховав ключа за пазуху і натиснув на дерево обома руками. Скрип став ще більш натужний, а двері відкрили довгий коридор сходів униз – в підвали факультету менталістики. – Якщо артефакти захисту десь й лишилися – то тільки там. 

Вони були пусті, засмічені і навіть на вигляд надзвичайно холодні – і останнє, що я хотіла робити, так це спускатися вниз. Але Ярош зробив крок першим, і коли його спина почала ховатися в тінях, я тяжко зітхнула і попрямувала за ним. 

– Ти знала, що підвали факультету менталістики – одні з найбільших в академії? – захекано сказав Ярош, штовхаючи щосили наступні двері, що трапилися на нашому шляху. – Карта підвалів втрачена – як і купа інших речей в менталістиці – але деякі коридори, подейкують, тягнуться на милі за межі корпусу. 

А потім Ярош кинув на мене пильний погляд спідлоба, притримуючи для мене двері. 

 – Та це, звісно ж, брехня. 

Я зрозуміла, що він мав на увазі – не варто розраховувати, що підвали стануть моїм порятунком з академії і способом втечі. Я стримано кивнула – однаково я не збиралася тікати. Ще не зараз – не до того, як вбивця буде знайдений. 

– Про що ти думаєш? – запитала я зрештою, коли тиша стала надто довгою і некомфортною; вона тиснула на мене разом з надто низькою стелею, якої я майже торкалася потилицею. 

Ярош не відповідав ще кілька митей, але я вже передчувала, як слова крутяться у нього на язику. 

– Не знаю, чи справді нам вдасться знайти бодай щось без мапи. А ще… факультет потрібно буде закрити, – сказав він зрештою, а я зупинила крок. 

– Чому?

Я не очікувала, що засмучуся через таке рішення; зрештою, мені ж менше роботи. Але… 

Ярош пригнувся і пройшов під однією особливо низькою аркою, а потім подав руку й мені. Пальці в нього були чіпкі й холодні, як і лице, з якого стерлися навіть звичні зморшки від посмішок. 

– Скоро буде новий напад. Це невідворотно, а я сам знищив наш єдиний спосіб дізнатися про наміри чи особу вбивці. Тож… краще буде скасувати заняття та закрити корпус – і сподіватися, що цього буде достатньо. Нехай король веде мене хоч під суд – а я не стану чекати, поки вб’ють ще когось. 

Коридор розділився на два проходи, зовсім однаковісінькі, і Верес на мить зупинився. Потім обрав правий і пішов далі різким, важким кроком. Я подивилася назад і спробувала запам’ятати розвилку; якщо слова Яроша були хоча б наполовину правдою, то загубитися у цих тунелях можна простіше простого. 

– В цьому немає жодного сенсу, – зрештою сказала я. – Я можу навчити їх захищатися. Скасуєш заняття – зробиш менталістам ведмежу послугу. 

Ярош встав на місці і повернувся до мене. За його спиною тунель троївся, але я зосередила увагу тільки на лиці ректора. 

– То що мені, нічого не робити? – запитав він стиха, але в голосі вчувалася лють; не на мене, а на ситуацію загалом.  – Просто сидіти й чекати, поки мені повідомлять про наступне вбивство? Поки доведеться йти на похорон ще одного студента? Говорити з батьками і пояснювати, чому я не зумів захистити їхню дитину? 

В його очах з’явився нестямний блиск, і я проти волі зробила пів кроку назад. Ярош, побачивши це, глибоко вдихнув, опускаючи голову. 

– Ми ще можемо дещо зробити, – випалила я, підтискаючи губи. Ця думка крутилася в мене в голові вже кілька днів, і я все чекала, поки Ярош запропонує. Він цього не зробив. 

– Що? – відчайдушно запитав Ярош, притуляючись до вологої кам’яної стіни. В його погляді не було багато надії, та я все ж сказала. 

– Я маю поговорити з Глаєю. Вона жива – і вона єдина може розповісти про напад. Мені навіть не потрібно, щоб вона приходила у свідомість – я впораюся й так. 

Ярош відвів очі й стиснув зуби. 

– Вона прокинулася вчора. І зовсім не пам’ятає про те, хто її зачаклував – тільки як вона робила проти волі все за наказом менталіста. Вона дуже налякана. 

Я закотила очі. 

– Вона може не пам’ятати, але це не значить, що спогадів немає зовсім. Я їх відшукаю, навіть якщо вони у найдальшому куточку її розуму. 

Ярош встав і пішов далі коридором. Я насупилася, коли він знову звернув направо, і тільки за хвилину почула відповідь. 

– Ні. Ти не говоритимеш з Глаєю, це виключено. 

Шлунок в мене в животі наче перевернувся, і я застигла посеред проходу, впираючи руки в боки. 

– Чому?

Ярош пройшов ще з десяток кроків, а тільки тоді зрозумів, що я не йду за ним. 

– Бо Глая налякана – вона пережила найгіршу ніч свого життя через менталіста, а тепер ти хочеш, щоб я привів до неї ще одну? Та ще й ту, що стала натхненням для її смерті? 

Я захлинулася затхлим повітрям й не знайшлася з відповіддю.