Розділ 29. Голови не зносити

Мене не варто було просити двічі. Я ступила вперед, нарешті стикаючись поглядом із Саненовим лицем. Я не знала, наскільки спрацює зоровий контакт тоді, коли ці очі вже не були повністю живими, та все ж мусила спробувати. 

Від одного погляду на Саненове обличчя, що навіть попри стазис почало потрохи підгнивати, в мене пробігли мурахи спиною, а волосся на руках стало дибки. На плече знову повільно, майже ніжно опустилася долоня Яроша – гаряча навіть у цій морозній кімнаті, і цього разу я не стала її скидати. 

Очниці Санена й за життя не були надто яскравими, а зараз й зовсім перетворилися на два збаламучені болота, і спроба проникнути в його розум відчувалася саме так. Наче я бреду болотом, не знаючи, в яку мить торф смертельно затягне мене під воду. 

Його розум був пустим, як біле полотно – без жодного натяку на те, що за ним таки щось ховалося. Я не знала, чи побачу щось, якщо копатиму, дивитимусь глибше, але ця зустріч з абсолютною пустотою на місці широкої річки думок, що я вміла декодувати, лякала. 

Єдине, що втримувало мене від того, щоб загубитися у безкрайньому краєвиді Саненового розуму – так це Ярошева рука, що тримала мене прикутою до землі, і зараз я була йому надзвичайно вдячна. Я намагалася зосередитися на ній, коли блукала, чи то тонула – у спробах відшукати останні іскри думок старого. Десь вони мали б бути, так? Чи пройшло вже надто багато часу?

Кілька хвилин блукання, і я все ще нічого не бачила. Зрештою я відчула, що у грудях бракне повітря, тож почала продиратися на поверхню, на волю – назад до холодної лабораторії. І щойно я винирнула з пустого розуму Санена, я знову зіштовхнулася з його очима на страшному лиці.

Він сидів і дивився на мене майже так само, як і в момент своєї смерті – перелякано, здивовано, нажахано – і на мить мені здалося, що я знову сиджу за останньою партою у його авдиторії. 

Легке стискання Ярошевої долоні допомогло злегка отямитися. 

– Це неможливо, глухо сказала я. – В його голові пусто. 

Нозері клацнув язиком майже розлючено і  подивився мені за спину – на Яроша. 

– А я тобі говорив, – з притиском і цього разу вголос сказав він. – Тут потрібна звичайна некромантія, жодні фокуси не спрацюють. 

Він зиркнув на мене із такою зневагою у погляді, що я відчула, як шкіра блідне. Не було моєї провини у тому, що Санен був мертвий і у тому, що в його голові було так мало думок, що всі вони зникли за кілька днів після смерті. Та все ж. 

– Що ж, тоді… – Ярош зітхнув, але я не дала йому продовжити, знову  вивертаючись з-під його руки і підступаючи до Санена на крок ближче. 

– Я спробую ще раз, – перервала його я, піднімаючи долоню. Шкіра Саненової шиї відчувалася холодною і липкою водночас, і з невідомої причини мені здавалося, що під шкірою все ще б’ється пульс – хоч я й розуміла, що це тік моєї крові. 

Дивитися у мертві очниці вдруге все ще було неприємно, але зовсім не так моторошно. І цього разу я падала набагато, набагато довше. Глибини розуму Санена залишалися такими ж білими, як і раніше, але цього разу мені спало на думку, що це може бути тільки фасад. 

Надто все чистенько, надто очевидно – а значить, під цією білою пеленою щось ховалося. 

Зазвичай я намагалася діяти обережно; набагато краще, якщо людина виконає мою волю й навіть не підозрюватиме про це, а не показувати свою силу тут і там. Але цього разу підхід не працював, тож я мусила його змінити. 

Удар по Саненовому розумі відчувався так, наче я колодою намагаюся винести замкові ворота. І до того ж цілком успішно. Ще один поштовх сили – сильніший, набагато сильніший – і я відчула, як нашийник почав стискатися на шкірі, проте не зупинилася. 

Стіна Саненового розуму вже піддалася, я бачила відривки його спогадів – такі непевні і маленькі, але вони там були!

– Гей, Таво, – почувся голос ззаду, і чужа рука схопила мене за передпліччя. Я чула все, наче крізь товщу води, але відчувала у десятки разів сильніше, ніж раніше. Нашийник почав іскритися від постійного і широкого потоку чарів, що я використовувала, але я ще не збиралася спинятися. Потрібно ще зовсім трохи, ще один удар–

Шию обпекло вогнем, і на мить я збилася й зашипіла. Та наступної миті пелена перед справжнім розумом Санена спала, як шмат тканини. 

Спогади старого були тьмяними, викривленими. Їх вже почало роз’їдати часом та смертю так само, як і його тіло. І вони зовсім не були впорядковані – літали довкола, всі одноманітні і нудні. Я намагалася знайти хоч щось, відшукати останні дні перед Саненовою смертю, але шию продовжувало пекти. 

Залізо нашийника розігрілося, і в кожному місці, де воно торкалося шкіри, та починала майже шипіти і плавитися. 

Санен сидів у авдиторії, обкладений паперами і книгами. Записами. Домашніми завданнями менталістів. Двері скрипнули, і він повернув голову. 

– Таво! 

Ярошеві руки потягнули мене назад, і мене вирвало із Саненової свідомості зі скрипом. Я кліпнула, поки біль розростався по усьому тілу від шиї, а тоді мене смикнули ще раз, і зір нарешті прояснився. 

Санен вже не сидів: він піднявся на ноги і тягнув руки до мене, швидко долаючи й так невелику відстань. Нозері намагався щось чаклувати, але він був надто далеко. Рука старого вже була зовсім близько до мого горла, і він вже майже торкнувся нігтями шкіри біля нашийника.