Розділ 27. Захист від менталіста

Я повільно розклала свою спідницю навколо, намагаючись всістися так, аби не торкатися жодною частиною тіла холодної і все ще трохи вологої землі. Клаптик тканини, на якому я сиділа, колись був гардиною у спальні, а тепер перетворився на такий-сякий плед. 

Я стукнула вареним яйцем по коліну, споглядаючи за тим, як Артей та Леонард носять стільці, а Ліна та Грета намагаються розвішати кристали на деревах галявини так, щоб вони й справді давали світло, а не увиразнювали тіні. Банка з чаєм трохи охолола через не по осінньому морозну погоду, а смужка західного сонця вже як кілька хвилин стала фіолетовою. 

Перші студенти вже почали підходити до корпусу менталістики, але товпилися віддалік, не наважуючись підійти ближче. Я ж тим часом без поспіху взялася за вечерю, яку знайшла у себе в кабінеті з годину тому й досі не мала нагоди з’їсти. 

– Все готово, – відрапортував Леонард, підтягуючи окуляри, аби ті не спали з носа. Я кивнула і неспішно відкусила булочку. Студент продовжував дивитися на мене тупо.

– Я скажу, коли доїм, – повільно пояснила я, і Леонард відійшов, наостанок нагородивши мене одним із своїх поглядів. 

Та мені однаково довелося поквапитися, бо стільців було небагато, а бажаючих відвідати спонтанну лекцію – в кілька разів більше, і ніхто не хотів стояти. Тож я запихнула до рота залишки сиру та хліба і підійнялася, обтрушуючи сукню. Гроза, яка приємно влаштувалася в мене за пазухою, визирнула мордою на холодне повітря, а за мить заховалася знову. 

– Дві хвилини, – сказала я голосно, і на якусь мить метушня переді мною зупинилися, а потім поновилася з подвоєною силою. Після короткої потасовки за останні місця між бойовими магами і травниками нарешті встановилася нетривала тиша. 

– Що ж, ви прийшли, – зронила я, озираючи студентів поглядом. Кристали дивно підсвічували їхні лиця, надаючи їм дивних синіх відтінків. – Для того, аби не загинути. 

Тепер тиша стала повною, і я почула цвіркунів у кущах і трелі солов’я у дубі. 

– Звісно, ви вже знаєте про смерть професора Санена, нехай його прийме Морена. І ви знаєте, що його вбили. – Я махнула рукою, і тоді скручений папір за моєю спиною піднявся у повітря сам собою та повис, відкриваючи десяткам недовірливих облич схеми чарів. – Тож постараймося, щоб його долю не повторили й ви. Для цього вам потрібно опанувати або чари, або принаймні примітивні амулети – і я сподіваюся, що ви зумієте впоратися принаймні з чимось одним. Ось що ми зробимо спершу… 

Я знала, що з мене не вийде викладачки. Мені самій ніколи не пояснювали так, як це намагалася робити я зараз: по два, три рази, простими словами. Зазвичай Вчитель говорив раз, а потім це вже була моя проблема, якщо я не можу випливти з річки, у яку мене жбурнули. 

І це змушувало вчитися. А ці бовдури… Навіть перспектива смерті, вочевидь, не лякала їх настільки, аби по-справжньому постаратися. Вони навмисно стримувалися – інакше я не бачила причини, чому б у них були такі слабкі щити з вже сьомої спроби. 

– Вейленде, ви ж найкращий на курсі. Може, хоча б спробуєте показати приклад? – запитала я, продавлюючи Леонардів щит навіть не вітерцем магії – одним її легким подихом. 

Він насупився і виставив захист знову – але цього разу ще слабший, аніж попередній. 

Я тихо загарчала собі під носа, розриваючи одним махом усі закляття на студентах, які вони вибудовували вже з десяток хвилин – як наче вбивця їм дасть таку можливість. І навіть так чари залишалися жалюгідними. 

– Що ж, – просичала я, стискаючи руки у кулаки. Я повільно видихнула. – Вочевидь, з чарами у вас усіх… проблеми. 

Зі стільців і дальньої частини галявини почулося розчароване і незадоволене гудіння, але я підняла одну долоню, і всі миттю замовкли. 

– Тому ми перейдемо до артефактів. Але це не значить, що чари можна забути – запам’ятайте їх і повторюйте в кожну мить, коли не спите. І навіть коли спите – повторюйте. 

Невдоволений гул відновився. 

– Або не повторюйте, – сказала я байдуже. – Місця на кладовищі, я впевнена, вистачить на всіх. 

Студенти приготувалися вивчати артефакти з більшим захопленням, ніж можна було очікувати. 

…і це таки дало якісь результати – точно кращі, аніж з заклинаннями. Вочевидь, до бездумного складання предметів до купи і скріплення їх клейкими чарами місцеві були звичніші, ніж до того, щоб очищувати розум та контролювати думки. 

– Пані Блекото, так правильно? – Грета показала мені зліплений з кількох паличок і голубиного пера амулет, від якого йшло слабке біле сяйво. Я взяла його двома пальцями і критично оглянула з обох боків. 

Як би не хотілося цього визнавати, а робота була зроблена добре – особливо, якщо враховувати, що артефакт Грета зліпила буквально на коліні і зі сміття під ногами. 

– На кілька хвилин захисту стане, – зронила я, повертаючи дівчині гілочки. Вона засвітилася, як зірка, а я пішла рядами студентів, зазираючи їм через плечі. 

– Ви б ще кізяка туди наліпили. 

– Ні, це вже нікуди не годиться. 

– Вам колись взагалі доводилося чути про будову артефактів?...

Врешті-решт, майже усі студенти зуміли побудувати якусь подобу захисту. Темрява у цей момент вже стала такою густою, що навіть кристали не надто допомагали. Я застигла перед стільцями, очікуючи, поки найбільш повільні і ліниві завершать роботу.