Розділ 25. Три вбивства

Я сіла у кріслі рівніше, приймаючи горнятко. Третього крісла у кабінеті не було, тож Верес залишився стояти. Він сперся на стіну і зробив повільний ковток, очевидно відтягуючи розмову. 

– То що? Це був четвертий напад? Кого вбили раніше? – поквапила його я. Натомість відповів Нозері. 

– Двох студентів. Ще одна вижила, але все ще не при свідомості, – я бачила, як в некроманта стиснулася щелепа, а погляд став крижаним. – І ми вже визначили, що нападає вбивця саме на менталістів. 

Я вигнула брову, і тоді Ярош пояснив:

– На студентів, що записані на курс менталістики. Жоден з них не з’являвся на заняття більше, ніж раз. Ти вже, певно, зрозуміла, з якою метою всі обирають цей предмет. 

Я кивнула і зробила ще ковток. 

– То вони теж роздерли собі лице й долоні? 

Верес поставив чашку на стіл трохи сильніше, ніж це було потрібно. 

– Ні. У нашого вбивці на диво багата фантазія – кожен випадок нічим не нагадує попередній. Окрім того, що його жертви начебто вбивали себе самі. Спершу ми навіть не могли зрозуміти, чи це справді вбивства, чи у студентів сталася якась незрозуміла хвиля самогубств.

Я пхикнула. Можливо, якби від факультету менталістики не лишилися одні спогади, таких проблем би не було. 

– Розкажи мені, – з вимогою сказала я, закидуючи ногу на ногу. Я почула глибокий видих від некроманта, а тоді звук за ним повторив і Ярош. 

– Перший напад стався ще у вересні, на самому початку року. Це була третьокурсниця Атта Лір з травницького факультету. Ми… – Ярош затнувся і відвів від мене погляд. – знайшли її тіло тільки за тиждень після того, як все сталося. Навіть не ми – студент Вейленд шукав записник Санена, забрів в закинуту авдиторію і побачив тіло. Покликав Геністу, а вона якось переконала його, що дівчина тільки заснула. Не знаю, як їй це вдалося. 

Ярош стояв непорушно, як мармурова статуя, і коли він говорив, злегка ворушилися тільки губи – решта ж лиця нагадувала воскову маску. 

– Вона відкусила собі язика. А потім лягла у старому кабінеті на другому поверсі і просто задушила себе. 

Я здійняла брови. 

– Голими руками? 

Ярош кивнув, а я похитала головою. 

– І як ви могли думати, що це самогубство? – запитала я вражено, а Ярош кинув на мене гострий погляд. 

– Зараз це й справді видається недолугим. Та що ми мали робити тоді? Звісно ж, ми покликали шукачів – а ті нічого не знайшли. Жодних слідів магії, жодної вервечки чарів від іншої людини. Атта Лір сама зайшла на факультет, сама відчинила авдиторію, а потім сама… зробила те, що зробила. 

Я важко глитнула. 

– То чому… – почала я і відчула, що голос захрип. – Чому вбивцю так і не знайшли? І не брешіть мені – я не повірю, що королівські шукачі такі нездари, аби пропустити чотири напади поспіль. 

Дещо залишилося несказаним, але читалося між рядків. Чому надіслали мене? Чому охороняти мене приставили молоду шукачку, яка ще життя не бачила, і, певно, щойно випустилася з академії? Чому факультет не закрили? 

Нозері, певно, зрозумів, про що я, з самого погляду. Між його блідих, майже білих очей залягла похмура складка, коли він відповів:

– Це правда – шукачі зовсім не нездари, коли працюють так, як слід. Але його величність вважає, що справу потрібно тримати у таємниці. 

Голос Нозері був холодніший від криги, а від Яроша почувся скрегіт зубів. 

– Король переконаний, що зараз не час відкривати справу громадськості і залучати найкращих людей, – прогарчав ректор. Я бачила, наскільки він злий, і помітила, як канати магії навколо нього ущільнилися і ледь не проступили на поверхню. 

– Але чому? 

– Бо, бачиш, Естрію відвідує алійська делегація. І ми маємо удати, що в нас все чудово – аби вбивства студентів-чаклунів не муляли око ельфам і не заважали дипломатичним відносинам, – Ярош стиснув і розтиснув кулак і примусив свій голос стати спокійним, та через нього все ще проривалася лють. – Тож ми маємо обходитися таємними, непомітними методами. 

– Такими, як я?

Нозері зі стільця ледь помітно кивнув. 

– Такими, як ти. 

Я перевела погляд на ректора, який не відривав від мене своїх темних карих очей. У присмерку вони здавалися майже чорними, і зараз у них зовсім не було смішинки, до якої я вже встигла звикнути. 

– Наступний напад відбувся всього за три тижні після першого – цього разу на некроманта, Люка Грейсона. 

Я швидко перевела погляд на Нозері, але його лице залишилося непорушним – добре спроєктована маска, під якою ховалося невідомо що. 

– Він теж начебто вбив себе? – я показала лапки у повітрі, і Верес кивнув. Він важко провів рукою по обличчю, наче намагався стерти з нього усі сліди втоми. 

– Виколов собі очі – прямо пальцями. А потім заліз під останню парту в Саненовому кабінеті і проколов собі груди тренувальним мечем. 

Я не змогла втримати табун мурах, що пробіг спиною і плечима. Це, без сумніву, була не тільки жорстока, але й надзвичайно складна магія – мені б довелося готуватися до такої не один день. А ще й зробити це непомітно, на очах у всіх…