Розділ 23. Вбивця в академії

Я зайняла місце у кутку кімнати. Так ніким й не помічена, віднесла стільця до вікна й присіла на нього, погладжуючи змію по голові. Студенти заходили й заходили, тіснилися за невеликими лавами та стільцями, а кільком й справді довелося всістися прямо на підлозі. 

Вони гомоніли й не соромилися говорити те, що думають – і жоден не підозрював про те, що об’єкт їхніх розмов, тобто я, сидів зовсім поряд. 

– І вона ось так вбила його? – недовірливо запитала чорнява бойова чаклунка. Біля неї сидів Артей та ще кілька студентів, і вони шепотілися так голосно, що до них прислухалися усі навколо. 

– Не думаю, – відізвався Артей, визираючи у вікно. Я здивовано здійняла брови – чомусь мені видавалося, що четверо студентів Санена доводитимуть протилежне. – Це було б якось дуже по-дурному. Подумай сама – з’являється нова викладачка, а за кілька днів вбиває старого діда, якого всі й так давно ледь терпіли. 

– І що? – запитала чорнява. – Можливо, вона несповна розуму. Можливо, їй подобається вбивати. 

Я тонко посміхнулася, але зуби звело. Артей помовчав кілька митей. 

– Вона… сувора, але я не думаю, що божевільна. Навпаки. Дуже розумна й холодна – але наче й не хоче нас навчати. Наче їй байдуже. 

– Психопатка, – прошепотів хтось позаду, і тут закотила очі Ліна, що сиділа окремо за першою партою. 

– Це не вона, – гучно сказала дівчина, завченим жестом відкидаючи свою русяву косу назад. Вона повернула голову до групи бойовиків, що сиділи нагорі, і продовжила: – Я говорила потім з професоркою Кесінваль. 

Кілька людей закотили очі, але Ліні було байдуже. 

– Вона запевнила мене, що причин підозрювати Блекоту немає. Хоч вона й… дивна. Ви бачили, як вона дивилася на Санена перед тим, як той вмер? 

Леонард похмуро кивнув, а Грета, здавалося, навіть схлипнула. 

– Закладаюсь на свій родинний перстень, що це не було так вже й страшно, – раптом втрутився Мейлі. – Просто деякі боягузи не знають, як дивися у очі небезпеці. Впевнений, якби я був там, старий все ще сидів би тут. 

Я повільно встала, скидаючи із себе чари. 

– Тоді вам довелося б розпрощатися із родинною дорогоцінністю, Мейлі. Я б на вашому місці не розкидалася так словами. 

Почулося кілька вражених видихів, і всі погляди перехрестилися на мені. Мейлі завмер, як миша перед здобиччю. 

– Я… Я—

Він замовк, і я більше не вдостоїла його жодним поглядом. Натомість подивилася по черзі на Леонарда, Ліну, Артея та Грету. Зараз я мала довести їм, що я дійсно не вбивця. Але водночас – що мене варто поважати. Завдання не з простих, але дрібниця порівняно з тим, що доводилося робити раніше. 

– А тепер, раз вже ви всі вирішили дуже несподівано відвідати лекцію, почнемо. Перш за все… – я кинула погляд на їхні столи й помітила, що тепер на них рядками вишикувалися брошури, що я роздала минулого разу, а не Саненові підручники. Втім, у деяких студентів не було взагалі нічого. – Рада, що ви нарешті позбулися мотлоху. 

Леонард демонстративно насупив лице, але я його проігнорувала. 

– Але це ще не значить, що ви готові навчатися менталістиці. Ця наука – це тонка, як ручна вишивка, робота з думками – з найскладнішою матерією з усіх можливих. 

Я побачила, як студенти нашорошили вуха, а сама я знизила голос. Вони потрапили на гачок – нехай і не всі; деякі бойовики й далі сиділи з ледь прихованою підозрою і зовсім не прихованою ворожістю. Мейлі голосно пирхнув. 

Я швидко обернулася до нього, перехоплюючи його погляд і не відпускаючи – простий трюк, якому навчилася ще в дитинстві. 

– Дарма ви, Мейлі. Якби ви ходили на попередні мої заняття, тоді бачили б, як працює менталістика насправді, – він замовк, а кілька студентів голосно видихнули і схрестили на мені погляди. – Я саме про це й говорю. Про вбивство вашого професора. 

Я припечатала усіх по черзі важким, похмурим поглядом, і Гроза почала витися в мене на плечах, заповзаючи по косі на волосся й голову. Я не зважала й не намагалася її прибрати – нехай сидить, як їй зручно, та ще й цих бовдурів налякає. 

– Звісно ж, це була не я, – ліниво продовжила я, спираючись  на викладацький стіл. – І, звісно ж, ви мені не повірите. А перевірити ви не можете – бо не володієте менталістикою, якої вас навчити можу тільки я. Ось таке от замкнене коло. 

Я розвела руками, і на губах кількох особливо сміливих з’явилися невпевнені посмішки, які я стерла одним поглядом. 

– Та й не у всіх буде можливість навчитися. 

Після цього всі притихли ще сильніше. Я знала, як це бувало – коли давали щось даром, воно нікому не було потрібно. Щойно ж з’являлися перепони, і дурні вишуковувалися в чергу. 

– Що це означає? – запитала стримано Ліна. – Ми вже записані на цей курс. 

– Ви четверо, – я вказала пальцем на Леонарда, Ліну, Грету та Артея. – Можете не хвилюватися. Те, що я говоритиму далі, стосуватиметься тільки решти – тих, хто прийшов сюди не з бажання вивчати менталістику, а для того, щоб просто повитріщатися. 

На лицях студентів не з’явилося й тіні сорому.