Розділ 20. Людина, як ти

– Гей! Ти в порядку? – Ярош опинився поряд миттєво, а я не знайшла у собі навіть сили ухилитися від його доторку до руки. Долоня почала пекти, і не тільки від скла, але й від усіх опіків, що я сама на ній поставила у спробах скрутити нашийник з шиї. 

Ярош покрутив мою руку у своїй, а тоді видихнув щось крізь зуби – я не почула. А тоді він підсмикнув штани вільною рукою та опустився колінами прямо на підлогу, опиняючись на одному зі мною рівні. 

– Обережніше, Таво, – пробурмотів він тихо, ще раз обдивляючись мою руку. У долоні, якою я тримала дзеркало, застрягло кілька дрібних друзок, і він підчепив їх пальцями, відкидаючи кудись на підлогу. 

Я дивилася поверх його голови у вікно – де сонце вже зовсім сіло, і в небі залишилися тільки дві темно-багряні смужки, що вже мали потонути у фіолеті ночі. Зірок не було – надто хмарно. 

– Чому ти не зцілила себе? – запитав Ярош, обережно стискаючи й другу мою долоню. За мить я відчула, як від зап’ясть до передпліч наче пішла якась прохолодна хвиля, яка не залишила за собою болю. 

Я подивилася вниз, на свої руки – вони мали зовсім звичний вигляд, наче не було на них щойно десятків опіків та подряпин. 

– Я не знаю, як, – процідила я крізь зуби, вириваючи одну долоню. Другу Ярош сильніше стисну у руці й подивився мені в очі знизу вгору. 

У сутінках його зіниці виглядали особливо глибокими, і я прикипіла до них поглядом. 

– Таво… – почав він повільно, підбираючи слова. – Я не знаю, як вибачатися за те, що сталося. Прошу, повір мені, я справді не бажав лихого. 

Я викривила губи у кривій посмішці. Звісно ж. Певно, що Ярош не бажав лихого – не для своїх студентів і не для своєї академії. А ось я… Мене він, певно, й за людину не тримав. 

Та Верес не відводив погляду. 

– Прочитай мої думки, – раптом заявив він глухо. – Зазирни у мій розум і переконайся, що я говорю правду. Ну ж бо. 

Він кивнув сам собі, а тоді вільною рукою потягнувся до шиї та стягнув з неї рубіновий амулет. Я дивилася на нього зі здивуванням і майже переляком водночас. 

Невже він був настільки дурним? Невже не розумів, що віддавав себе зараз повністю у свою владу? Без цього артефакту його розум, нехай які щити він тримав, лежав переді мною, піднесений на золотому блюді. 

Я могла б підкорити його. Я могла б вбити його, чи скалічити, чи захопити у свою владу, аби він допоміг мені втекти… 

Я висмикнула свою долоню з його. 

– Вдягни артефакт, – різко сказала я, потираючи своє зап’ястя. – І більше ніколи його не знімай – другого шансу я не даватиму. 

В очах Яроша не прослизнуло ані краплі страху, але там було розуміння, якого я не помітила відразу. Він знав, на що йшов. Він знав, що я могла з ним зробити, маючи його розум під контролем – а все одно довірився мені. Чомусь. 

Вілфред – та й ніхто з мого клану – ніколи б так не вчинив. Я була єдиною менталісткою серед них, окрім Вчителя, та вони носили амулети і вночі, і вдень. Завжди, аби я не мала й найменшої нагоди пробратися до їхніх мізків. Як потім виявилося, недарма.

Ярош все ще стояв на колінах переді мною, коли натягав амулет назад на шию. Я бачила, як щити навколо його розуму ущільнюються й стають міцними, та все ще не непроникними. 

Я могла б їх пробити, аби постаралася. 

– То що ти від мене хочеш? – запитала я втомлено, раптово відчуваючи, як події всього дня впали на плечі каменюкою. 

– Допомоги. Ми маємо відшукати вбивцю – поки не постраждало ще більше людей. А ти… 

Я не дала йому закінчити. 

– А я винна в тому, що вбивця з’явився на світ. Я зрозуміла.

– А ти, – з притиском сказав Ярош, невдоволено хитаючи головою. – Знаєш про нього більше, ніж будь-хто з нас, бо він з усіх сил намагається наслідувати тебе. 

– Одне й те саме, – гірко відмахнулася я, і цього разу Ярош не став заперечувати. – Я… зроблю все, що зможу. 

Лице Яроша вмить просвітліло, осяюючись звичною посмішкою, та я виставила перед ним палець. 

– Та за однієї умови. 

Верес підняв брову й огледівся кабінетом.

– Мені здається, ти ставиш багато умов. Тільки сьогодні я замовив тобі нову перину. 

Я стисла плечима. 

– Що ж, тоді… – я невизначено махнула рукою, і Ярош підтиснув губи. 

– Кажи. 

Я пожувала губу й знову подивилася в небо. Вікна виходили на захід – якраз у напрямку Керну. 

– Щойно ми зловимо цього вбивцю, ти мене звільниш. І я поїду. Обіцяю більше не вчиняти злочинів і не повертатися до Естріїї – тільки відпусти мене звідси геть. 

Певно, на моєму лиці таки прослизнула якась тінь принизливого благання, бо Ярош на кілька митей завагався із відповіддю. 

Він стиснув зуби й подивився у стелю – трохи вбік від моїх очей. 

– Я не можу обіцяти тобі цього, Таво, – зрештою сказав він. Я відчула, що в такт до його слів моє серце впало кудись у шлунок, хоч я й знала, що він майже напевно не погодиться. Надто наївно було сподіватися, що одна справа на боці закону скасує усі десятки попередніх злочинів.