Розділ 18. Спадок ла Шедд

Я втупилася в усіх трьох важким, грозовим поглядом, але він, здається, потрохи втрачав свою дієвість. Першим подав голос Верес, похмурнівши. 

– Чому ти сказала – очевидно? Звідки ти знаєш, що з Саненом розправився менталіст?

Я подивилася на нього вражено. Невже це було тим, що його непокоїло?

– А що ще це могло бути? Він роздер собі руки й лице, він… – я затнулася, глитнувши. Зрештою, вони бачили тіло й самі. – І я бачила його останній погляд. Він намагався боротися із замовлянням. Марно – а я не встигла допомогти.

Ярош подивився на мене пильно. Я не знала, що було в нього на думці, тож тільки відвела очі. 

– Ти можеш визначити, як давно на нього наклали чари? І… не турбуйся, – він знову опинився ближче, і мені довелося подивитися в його очі – брунатні, сухі й серйозні. – Ніхто у цій кімнаті тебе не підозрює й не звинувачує. 

Я це бачила. Бачила, і саме це і було проблемою – бо вони мусили б мене звинувачувати. Бо інакше… інакше це означало, що без мого відома Ярош втягнув мене у щось страшніше, ніж звичайне викладання. 

Я відкинула ці думки на якийсь час і ступила до Санена. Як і очікувалося, простір навколо нього був пустим – жодних слідів, жодних очевидних чарів. 

– Ні, – відповіла я впевнено, а на здивований і розчарований погляд Яроша пояснила: – Це ж ментальні чари. Щойно мозок помирає, вони розчиняються назавжди. Чому, ти думаєш, мене так довго не могли спіймати?

Ярош похмурнів ще сильніше. Він подивився на Санена із жалем – та то був жаль не за людиною, а за розгадкою, якої у вже похололому тілі не опинилося. 

– Але ти відвертаєш мене від запитання: що, в Літа, відбувається? – я стишила голос майже до шепоту, але не дозволила йому стати слабким. 

Ярош подивився на мене, а тоді сперся на стіну й потер лоба долонею. 

– Я мав розповісти тобі усе одразу, а не ось так. Та… шукачі були не в захваті від цієї ідеї, і була ймовірність, що ти взагалі відмовишся, тож…

Я напружилася. Що б не збирався сказати Ярош, навряд чи це мене втішить. 

– Цей випадок, – він красномовно махнув рукою на труп – вже не перший. Не хочу лякати, та у нашій академії, здається, з’явився серійний вбивця. Вбивця-менталіст. 

Я стиснула зуби так сильно, що ясна відізвалися болем. Ярош дивився на мене з очікуванням: що я скажу, як зреагую? Чи почну тікати, чи злякаюся?

– То через це ви вирішили привести сюди ще одну вбивцю? – невражено запитала я. У кімнаті наче виморозило, і я знала, що це так прориваються мої чари, та нічого не могла із цим вдіяти. Я сама здригнулася, та Верес залишився незворушним. Меліса поряд пхикнула. 

– А ти зриш у корінь. Але це не єдина причина, – сказала вона з нервовим усміхом. Я бачила, що вона уникала дивитися на Санена. 

– І яка ж ще? – люто запитала я, все ще обіймаючи себе руками. В голову закрадалася підозра, але я душила її, як могла. 

Голос подав Ярош.

– Шукачі не можуть знайти винуватця. Через деякі… причини, про які я зараз не можу говорити, вони й шукати його відкрито не можуть. Але одне вдалося встановити достоту: вбивця наслідує стиль Тави ла Шедд. 

Я повільно закрила очі й дозволила рукам безвільно опуститися. 

Ну звісно. 

***

Я швидко йшла гвинтовими сходами, намагаючись хоч трохи заспокоїти бурю, що вирувала зсередини. З авдиторії я вилетіла відразу ж після того, як знову опанувала своє тіло, і ноги понесли мене до вежі. 

Ненадовго. Зовсім ненадовго. Залишатися тут й надалі… Знову бути пішаком у якихось таємних іграх…

Ні! Я обіцяла собі, що такого більше не буде. Остання справа, і я стану вільною, житиму так, як завжди хотіла. А зараз… Оце ж дурепа! І як я взагалі купилася на те, що мене найняли і справді для викладання? 

Я ж – найманка, вбивця, злодійка, а вже тільки потім менталістка. І що, що я знала ті кляті чари? Як я могла на це повестися? 

Сходи блимали під ногами одна за одною, коли я потягнулася до шиї й смикнула дурнуватий нашийник – вперше за кілька днів. Він знову обпік пальці – та цього разу цілком стерпно, бо я вже знала, чого чекати. 

Обвуглені нігті – зовсім невелика ціна за свободу. 

У люті я звернула не у той поворот – тільки для того, аби лице в лице зіштовхнутися із Пандорою, що влаштувала собі лежанку у невеликій кам’яній ніші. Я загарчала – від безсилля й люті, а тоді розвернулася й кинулася назад, до крутих звивистих сходів. 

Тільки й встигла вловити на собі переляканий, але водночас зверхній погляд соплячки, а тоді на мить спинилася. Я, не озираючись, потягнулася до її розуму – слабкого, такого беззахисного розуму. 

Пандора навіть не помітила маленького втручання і ніяк не могла захиститися. Наступні кілька днів вона страждатиме від найгіршої мігрені у своєму житті, а значить, не заважатиме мені планувати втечу. Всього кілька хвилин спокою – і воля вже майорітиме перед очима. 

Я нарешті дісталася кабінету й грюкнула за собою дверима. Потім полізла у шафу й дістала невелику скриньку, що вдало приховала від Меліси, коли та допомагала мені наводити лад у кабінеті.