Розділ 16. Вовк – це теж вівця

Наступного ранку я стояла перед вікном спальні й дивилася на стежку, що вела до входу в корпус. Санен повільно просувався нею, а поряд дріботів й Леонард, несучи в руках усі професорові речі. 

Чи справді варто перепросити перед ним? Мені анітрохи не було шкода студентів, але якщо він дійсно почне ускладнювати життя всім навколо… Мене це точно так чи інакше зачепить. До того ж налаштувати цих довбнів проти себе ось так… 

Я різко видихнула й почала вдягатися. Як там казав Ярош – це буде швидке приниження? Що ж, я достатньо принижувалася у своєму житті. Ще одне погоди, певно, не зробить. 

Сходи під ногами скрипіли, коли я спускалася ними вниз, накручуючи кола з кухликом гарячої кави в руці. Я чула голоси Грети та Ліни внизу, тому не поспішала. Та коли я нарешті дісталася першого поверху, на кілька митей застигла у здивуванні. 

Коли я наказала бойовим магам прибирати коридор, я очікувала, що вони зроблять це швидко й абияк – тільки б відбутися від покарання. Тому й не спускалася перевіряти роботу – інакше довелося б пробачити відверту халтуру. Але я помилилася, до того ж серйозно. 

Чи то Ярош навчав їх суворіше, ніж мені видавалося спершу, чи студенти тут й справді були серйозні, але коридор без перебільшення блищав. Підлога стояла натерта, як наче мармурові плити намастили воском, перед тим надраївши зубною щіткою; стіни позбулися усіх слідів павутиння та обпалених плям від вогняних куль. 

І я не чула жодного скрипу від віконних рам – роботу чаклуни виконали ідеально. За таке й похвалити можна буде. 

Я обережно рушила далі, не знаючи, яких сюрпризів очікувати ще, й замість того, аби відразу зайти до Саненової авдиторії, пішла далі – до тієї, що тепер могла вважатися моєю. Зміни стали очевидні ще до того, як я відчинила двері, бо вони тепер теж аж лоснилися від лаку й виглядали чи не новенькими. 

Ключ, який я почепила до мотузочка на пояс, провернувся цього разу безшумно й легко – замок точно змастили. А сама авдиторія… 

Що ж, я мріяла про таку навчальну кімнату, коли вчилася сама. В мене були сирі підвали й пилюжні горища, але я хотіла вивчати менталістику у великій, залитій світлом залі з гарненькими чепурними партами й стелажами, повними цінних книг. 

…але цих стелажів ще вчора тут не було. 

Я підійшла ближче, розглядаючи корінці книг. Кількадесят копій брошури, що я дала студентам не давніше, як вчора, справжні підручники з менталістики – ті, що я знала і ті, за якими навчалася сама. Якісь книги у старих, пошарпаних обкладинках. Я дістала їх одна за одною і не змогла стримати пришвидшене биття серця. 

“Чари розуму в цілительстві”, “Темний бік менталістики”, “Захист розуму” – всі ці томи я марно розшукувала на волі роками, як не десятиліттями, і нарешті отримала тут, коли опинилася бранкою. Я притисла “Захист розуму” до грудей і мрійливо зітхнула, а тоді подивилася на книгу новим поглядом. 

Її точно не було тут вчора. Та всіх цих новеньких полиць з темного дерева тут не було. Й бойові маги, як гарно вони б не впоралися з прибиранням, точно не могли їх принести. А значить…. 

Тут був Ярош. Не тільки зайшов до мене відвертати від важливих речей, але й вклав розуму своїм студентам й відремонтував мені авдиторію. Приніс книги – справжні книги, а не той мотлох, яким заполонив факультет Санен. 

Я з жалем поставила книгу на полицю: прийде час, і я ще дістануся до неї. Але радості потім, спершу – швидке приниження. 

Рішучим кроком я попрямувала до кабінету, з прочинених дверей якого лилася тьмяна смужка світла. Постукала по рамі й, не чекаючи відповіді, зайшла до авдиторії. 

Четверо студентів сиділи, як і минулого разу – на тих самих місцях. І всі куняли, але щойно побачили мене, зацікавлено виструнчилися; тільки Леонард обдарував мене не надто привітним поглядом – все ще, мабуть, таїв образу за те, що я сказала знищити підручник. 

Санен сидів за своїм столом, ввіткнувшись у блакитну книгу носом та продовжував бубоніти навіть після того, як я застигла стовпом посеред авдиторії. 

 – Кхем, – прокашлялася ввічливо я, перекладаючи чашку з руки в руку. Цього разу професор мене почув і в’яло підійняв сльозисті прозорі очі, але щойно вони сфокусувалися на мені, погляд його став гострим і хижим. 

– Які гості на моїй лекції, – скрипуче протягнув він, обережно й майже ніжно опускаючи книгу на стіл. Я помітила, що його старечі пальці трохи трусилися. – Чим зобов’язаний такій честі, молодша викладачко?

Слово “честі” Санен виплюнув і в прямому, і в переносному сенсі слова. Я ж мовчки пораділа, що стояла досить далеко. Затягувати мовчання не хотілося, як і перебувати у цій кімнаті довше, ніж це було конче необхідно. 

– Прийшла просити вибачення, – сухо сказала я, намагаючись не пропустити у голос ані іронії, ані насмішки. Санен підняв свої кошлаті сиві брови, а його губи тремтяче розтулилися, показуючи повний жовтих зубів рот. 

– З чого ж це раптом? – з тріском запитав він, випрямляючись. Я перевела очі на вікно, не в змозі більше дивитися у його лице й говорити серйозно. 

– Ректор пояснив мені, наскільки я помилялася вчора. 

Санен покивав головою. 

– Верес й справді знає одну чи дві речі про повагу. Ось тільки не про честь – що взяти з цього безрідного…