Розділ 14. Нова стара авдиторія

Я повільно обернулася – тільки для того, щоб побачити Яроша, що застиг у проході, а поряд з ним – згорбленого Санена із лицем червоним, як буряк. 

– Цей бовдур – це я, – скрипучим голосом видушив він. 

От Літ! І як я не здогадалася раніше?.. Я повільно перевела погляд на обкладинку підручника, а там й справді під назвою книги писало маленькими літерами: А. Санен. Я підняла очі на професора, що все ще спопеляв мене поглядом, краєм ока побачила смішинки у Вересових очах. 

– Не здивована, – протягнула я повільно, не відриваючи від старого очей. А потім повільно відпустила книгу – так, щоб вона впала прямо у смітник біля столу. – На жаль, вона не підходить для моєї програми. 

Санен беззвучно розкрив рота й наче захлинувся повітрям. Лице його ставало все багрянішим, та якраз перед тим, як він розійшовся криком, Ярош його урвав. Слова ректора зупинили й вражені шепти, що лунали від студентів позаду. 

– Перепрошую, але вам доведеться зараз перейти в іншу авдиторію, – серйозно сказав він, але приховати веселість у голосі не вийшло. Його губи дрижали, намагаючись стримати посмішку, і я здійняла брови. 

– У яку ж це? – запитала я невдоволено. – Нещодавно мене переконували, що тільки ця відкрита й відремонтована на весь корпус. 

Ярош повільно кивнув. 

– Це правда. Але є ще одна, де майже не тече стеля. Ми щось з нею придумаємо до наступного тижня. Річ у тому, що після обіду професор Санен пише тут мемуари. 

Я відкрила рота, але з нього не вирвалося жодного звуку. Це звучало так бевзно, що я й не мала, що сказати. 

Ярош кинув на мене благальний погляд над плечем Санена, що раптом випрямився і випнув груди: мовляв, зроби, як я прошу, і я поясню потім. Я склала руки перед собою, ще раз подивилася на Санена, а тоді не вражено потягнула:

– Ну то ведіть. Однаково у цій кімнаті стало надто людно. 

Я перша рушила до виходу, а за моєю спиною почали шарудіти речами студенти. Ярош знову галантно підставив мені лікоть, і я поклала на нього долоню, проминаючи старого професора. В його очах тепер горіла не тільки злоба, але й справжня ненависть, та я була собою задоволена. 

Вдавати повагу до старого тільки за те, що він ще не вмер, я не збиралася. 

Коридор, яким повів мене Ярош, виводив на інший бік корпусу – той, з якого і відкривався вид на кладовище. Він потягнувся за пазуху й дістав ключ, причеплений до ланцюжка. Після цього поважно передав його мені. 

– Пробач, Таво, потрібно було подумати про це одразу, – сказав мені він, поки студенти ще не підійшли надто близько й не чули розмови. – Я й забув, яким Санен буває мерзотним, коли цього справді захоче. Він відірвав мене від мого заняття, аби я тільки виставив тебе за поріг. 

Я подивилася на Яроша з подивом; чомусь мені здавалося, що старий професор закинутого факультету не мав би віддавати накази ректорові академії. 

– Потім поясню, – відповів на німе запитання Ярош, відмахнувшись рукою. Леонард та Артей з’явилися у кінці коридору. – Я заскочу до тебе ввечері? Чув, ти перебралася до вежі.

Я зітхнула – чого й варто було очікувати. У цій академії нічого не може залишитися у секреті. 

– А відмова приймається? – все ж запитала я, вставляючи ключ у замкову щілину. Він був покритий іржею і провертався з великим зусиллям. 

– Боюся, що ні, – з широкою посмішкою відповів Ярош. – Але довго турбувати тебе не буду. Хочу тільки переконатися, що ти добре влаштувалася. 

Я невизначено кивнула, зрозумівши, що сперечання зараз марні – особливо на очах у всіх студентів, що вже скупчилися поряд. Ярош тільки швидко стиснув моє плече у прощанні, кивнув решті й швидким кроком попрямував назад – певно, до своєї залишеної групи бойових магів. 

Я ж тим часом штовхнула двері до своєї нової авдиторії – щось підказувало мені, що повернутися до старої найближчим часом не вийде. В лице відразу ж пахнуло пилом – до нього за останні дні я вже стала неймовірно звичною. 

Але як ставитися до повністю, справді закинутої кімнати, я не знала. Кожну парту не тільки покривав неабиякий шар пилу, а й сміття, яке я навіть не знала, як назвати. Наче авдиторією пронісся ураган, а тільки потім її зачинили. На стінах залишилися якісь надписи червоним: Стелла та Айнір назавжди, випускники б.м.-3, і ще величезна кількість інших, які я не могла розшифрувати. 

Я повільно повернулася до студентів, які застигли на порозі за мною, витягуючи шиї. На лицях кількох з них я помітила почервоніння, і відразу ж збагнула, що вони знають, що ж сталося з авдиторією набагато краще за мене. 

Я відійшла вбік, пропускаючи усіх всередину, а потім схрестила руки на грудях, нагородивши кількох хлопців, які здалися мені особливо підозрілими, важкими поглядами. 

– Я даю хвилину, аби хтось пояснив мені, що тут сталося. Після цього я не посоромлюся застосувати чари. 

Один з студентів важко глитнув, і всього за мить бовкнув: 

– Це все бойові маги, – на ньому одразу ж схрестилося кілька невдоволених поглядів, але хлопець продовжив: – Вони влаштовують тут посвяти у студенти. Проводять в авдиторії ніч, бо начебто тут бродить дух.