Розділ 13. Найкращий підручник

Я сиділа, закинувши ноги на стіл, і дивилася на двадцятьох студентів, що сиділи за партами. Вочевидь, чутка про те, що на факультеті з’явилася нова викладачка, вже трохи розлетілася академією, і деякі студенти вирішили показати своє лице. 

Я не очікувала, що це триватиме – одне заняття, і вони зникнуть, як не було. 

Леонард, Грета, Ліна та Артей, як і раніше, сиділи на передніх партах, готові всотувати будь-які знання, якими з ними погодяться поділитися. Решта студентів були такі різношерстні, що я дійсно зрозуміла – менталістикою як предметом не цікавився ніхто. Всім потрібні були вільні години й легкі бали, а тут можна було отримати й одне, і інше. І що ж, хто я така, аби їм заважати?

Дзвін сповістив про початок пари ще двадцять хвилин тому, але я не поспішала. На столі на мене (чи на Санена, але я цим не переймалася) чекала чергова чашка кави та свіжа газета, і я потрохи гортала статті, намагаючись відшукати щось про Вілфредовий клан. Я все ще не розуміла, чи спрацював мій план саме так, як я хотіла, і чи шукачі справді затримали всіх. 

Бо якщо ні, і комусь вдалося втекти… Зрозуміти, що я жива, для них буде не проблемою. Знайти мене, де б я не була – теж. А ось помститися… Що ж, я тоді буду битися на смерть. Але краще, щоб до цього взагалі не дійшло. 

– Пані Блекото, що ми будемо робити сьогодні? – почувся сухий, ідеально поставлений голос Леонарда. Я кинула на нього погляд поверх газети: перед хлопцем лежали конспекти й підручник. Саме той, що я вчора так довго і наполегливо викидала. 

Я відкинула край газети, аби бачити усіх краще. Перед майже кожним з тих довбнів, що вирішили прийти на пару, лежав такий самий – новенький і, вочевидь, ще жодного разу не відкритий. 

Я повільно піднялася й схилила голову. 

 – За ось цим ви навчаєтеся? – запитала я, здіймаючи брови. Грета поряд повільно кивнула, і я вимогливо простягла до неї руку. Підручник опустився на неї вагою цеглини. 

Я обдивилася усю авдиторію і студентів, що споглядали мене з інтересом і невеликим острахом. Чи вони знали, що трапилося на попередній лекції? Скоріш за все так – чутки завжди розходилися швидко. 

– Ви прийшли сюди за легкими балами, так? – запитала я повільно, вдивляючись в лиця на останніх партах. Кілька студентів дрібно закивали, а потім завмерли – певно, подумали, що не варто визнавати щось таке викладачці. Дарма. – Що ж, тоді нехай так і буде. Десять балів тому, хто скаже, що не так з цим підручником. 

Я підняла вгору блакитну книгу, що мала навчити студентів-третьокурсників поглибленої менталістики. Всі мовчали й тільки дивилися на мене переляканими очима. 

– Ліс рук… – протягнула я, а тоді вказала пальцем на Ліну. Та втиснулася у сидіння стільчика і кольором стала схожа на стіну за нею – плямисто-білою. – Відкрий книгу на сторінці… Та на будь-якій сторінці. І прочитай вголос якийсь абзац. 

Ліна ще мить дивилася на мене з сумнівом, наче думала, що я жартувала, а тоді потяглася до свого підручника. Він був не такий новенький, як у решти – і я навіть побачила в ньому кілька закладок. Не дайте боги, вона й справді намагалася по ньому вивчити менталістику. 

– Блакитні хвилі магії є більш потужними за зелені, і їх потрібно використовувати у день повного місяця, коли потоки сили найбільш придатні до чаклування. Якщо чари не вдаються, варто перевірити колір аури – можливо, він не збігається з…

– Досить! – перервала я її, не бажаючи більше слухати цю ахінею. В цій книзі взагалі було щось, окрім розмов про неіснуючу ауру? – Отож, тепер я повторю питання: хто мені скаже, що з цією книгою не так?

І знову тиша. Але повільно піднялася рука Леонарда, але відразу ж невпевнено опустилася, щойно я перевела важкий погляд на нього. 

– Не соромтеся, Вейленде. Сказати щось дурніше, ніж те, що щойно зачитала ваша подруга, навряд чи вдасться, – від моїх слів Леонард невдоволено підтиснув губи, але все ж відповів. 

– Це… Мені здається, що існування аури – це недоведена магічна теорія. І є суперечки… 

Я пирхнула так голосно, що всі погляди знову схрестилися на мені. 

– Які ще суперечки, Вейленде? Дурня про існування аури – це тільки вологі фантазії старих грантожерів, що хочуть захапати ще трохи грошенят на неіснуючі дослідження. Не може бути суперечок щодо того, чи існує аура. Бо, відкрию вам великий секрет – її не існує. Хтось, можливо, скаже мені, чому?

Цього разу рука піднялася майже миттєво – і це була Ліна. 

– Так, панно Шелест?

– Я думаю, що це через те, що в нас немає магії, як такої. Є резерв, який наповнюється силою зовні, але чари не затримуються в тілі достатньо надовго, аби сформувати індивідуальний відбиток. Кожного разу, коли ми використовуємо чари, це вже інша магія, не та сама, що була раніше. 

Я клацнула пальцями. 

– Саме так. Але на майбутнє дам пораду – ніколи не починайте відповідь з “я думаю”, “мені здається”. Я такого приймати не збираюся. Або говоріть впевнено, або не говоріть взагалі. Ви можете взагалі брехати мені в лице – і якщо зробите це переконливо – молодці. 

Ліна дивилася на мене квадратними очима, а Леонард розлючено підтягнув окуляри до перенісся, наче те, що я щойно сказала, суперечило всьому його єству. Він відкрив рота, а потім закрив його, але дивився на мене недобре.