Розділ 5. Теоретична менталістика

– Як… Як ви це зробили? – пробелькотіла русява, вказуючи на двері. Я дивилася на неї ще кілька митей, а потім кліпнула. 

– Зробила що? 

– Змусили його піти. І двері…

Я сіла рівніше. Не могли ж вони серйозно запитувати мене про те, як я використовувала ментальні чари? Щелепа стиснулася сама собою, і я процідила: 

– Твоє ім’я?

– Ліна Шелест. 

Шелест, Шелест… Якесь знайоме прізвище. 

– Скажи мені, Ліно, як називається предмет, на який ви усі записалися? – запитала я повільно, постукуючи пальцями по столу. Рівний ритм продовжився в тиші, бо дівчина не поспішала відповідати. Я підняла брови. – Ви серйозно? Навіть не знаєте назви курсу? 

Леонард знову підтягнув окуляри на носа. 

– “Просунута менталістика у теоретичній площині”.

– Що? – я насупилася. Звісно, я ніколи не навчалася ні в яких академіях, але цей набір слів навіть звучав, як дурниця. До того ж…. – Просунута менталістика, кажете, – моя долоня ляснула по коліну. – То якого ж Літа ви не розумієте, що щойно сталося? 

Очі другого хлопця розширилися. 

 – Ви… зачаклували професора? Ось так от влізли йому в мізки? 

– Це ж неправильно! – вигукнула руда, стискаючи кулаки на парті. От же моралісти розвелися. 

– А нащо ж ви тоді на менталістику записалися, якщо вважаєте її такою поганою? – єхидно запитала я, відпиваючи кави. Так, з такими студентами далеко не заїдеш. 

Обоє знічено замовчали. Я відсунула газету вбік. Вочевидь, почитати у спокої мені таки не вдасться.

– Імена, – з вимогою сказала я, по черзі вказуючи на бойового мага й рудоволосу. 

– Артей Брайс.

– Грета Лавійська. 

– Чудово. Просто чудово. Ось вони, майбутні обличчя естрійської менталістики, які не можуть розпізнати чари розуму, коли ті відбуваються в них прямо під носом. “Просунута менталістика”... Не смішіть! Ви б і з дитячими фокусами не впоралися! 

Я притупнула каблуком черевика по столу і по черзі подивилася в кожне лице. Якби під час мого навчання я ставила наставникам такі дурні запитання, мене б вже викинули на вулицю і залишили гнити там. 

Але вони… можуть собі дозволити вчитися абияк. Пещені діти дворян і багатіїв. На лице сама собою налізла крива, зла посмішка, і я перевела погляд за вікно, аби відволіктися. Дощ таки почав накрапати, і тепер великі краплі били у брудне вікно, залишаючи на ньому довгі патьоки. 

– З якими дитячими фокусами? – запитала русява – Ліна. Я не стала переводити на неї погляд, а тільки підняла в повітря чашку кави й відлевітувала її собі в руку – і це було вже достатньою відповіддю. Ліна видала тихенький зойк захвату, від якого мені захотілося загарчати. 

Та це ж основи! Самі ази менталістики й телекінезу! Що вони робили тут вже кілька років, чого їх навчав цей Санен, якщо їх дивували такі елементарні речі? 

– Хто ви така? – знову почувся голос Леонарда. Я здивовано скосила на нього очі. 

– З такою дірявою пам’яттю тобі нізащо не стати менталістом. Я представлялася не більше, як пів години тому. Для тих, хто у трансі – Тава Блекота, молодша викладачка. 

Леонард похитав головою, і від цього енергійного руху окуляри йому сповзли на самий краєчок носа. 

– Ні. Хто ви така? Як тут опинилися? Чому вирішили викладати? Ви не навчалися тут раніше – я б запам’ятав. 

Я у цьому дуже сильно сумнівалася. Цьому Леонарду – не більше двадцяти, а я за кілька років вже розміняю третій десяток. Навіть якби я тут й вчилася, то точно задовго до нього. Але… можливо, він не впізнавав у мені жодну дворянську родину – а тут переважно тільки вони й навчалися. 

– А хто ти такий, Леонарде Вейленд, аби я тобі щось про себе розповідала? Я твоя викладачка – і це все, що вам усім потрібно знати. – Я обвела чотирьох пильним поглядом, а потім вищирилася. – А як хочете дізнатися більше – то влізьте мені в голову. Повірте, я навіть не ображусь. Ось тільки чомусь я маю великі сумніви у тому, що у вас вийде. 

Я бачила, що вони сидять ледь не з відкритими ротами та ловлять кожне моє слово – навіть Леонард, який намагався здаватися холодним і зібраним. Бойовий маг, Артей, схилився вперед через парту. 

 – Навчіть нас! Я хочу вміти ось це все, що ви щойно зробили. Покажіть, як, – в його очах загорівся вогонь, знайомий мені краще, ніж я хотіла б визнавати. Вогник нових можливостей і влади. 

Чи мала я дозволити йому розростися?.. 

Мої губи розтягнулися у холодній і поблажливій посмішці. 

– Хоч які б це не були фокуси, вам вони непідвладні. Ментальні чари – це контроль розуму, це сила, якою потрібно вміти керувати. 

Я відвернулася від них, більше незацікавлена. Що це на мене найшло? Нехай в них і був жахливий професор, який сам нічогісінько не знав про ментальні чари; але я-то тут була до чого? 

– То з чого почати? Що нам робити зараз? – запитала Ліна, відкидаючи свою товсту косу за спину. Її лице було більш спокійним, але й на ньому читалася цікавість.