Розділ 4. Професор

Я відкинулася на скрипучу спинку крісла й перевела погляд на стіл. На ньому, серед численних записів, написаних, безсумнівно, старечою рукою професора Санена, я зі здивуванням помітила ще й чашку кави та вчорашній випуск газети. А ось це вже цікаво. 

– І хто ж із вас так турбується про комфорт викладачів? – запитала я повільно, піднімаючи чашку. Вона все ще парувала, і щойно запах долинув до ніздрів, я відчула, як у роті з’явилася слина. Через останні… події в мене не було ні часу, ні можливості випити ранкову каву вже, певно, з місяць. 

– Це для професора Санена, – гостро відізвався чотириокий. Слова “поставте на місце!” залишилися несказаними, але повисли у повітрі. Я піднесла чашку до носа, ще раз вдихнула запах і демонстративно зробила перший ковток. 

– Сумніваюсь, що він прийде, – похитала головою. – Тепер ви застрягли зі мною. 

Дівчата продовжували сидіти тихо. Між ними на столі я примітила підручник, але так й не змогла розібрати, з якого предмету. Та й байдуже насправді – нехай хоч чимось себе займуть, а мені не докучають. 

Але хлопець в окулярах ніяк не заспокоювався – він знову відкрив рота, набрав повітря в легені й втупився у мене зі звинуваченням. 

 – Ви запізнилися! – він перевів погляд на годинник на стіні. – На п’ятнадцять хвилин! 

– Гм, – сказала я, здіймаючи брови. Я навмисно вийшла запізно, і сподівалася, що пропущу хоча б двадцять п’ять хвилин лекції. Наступного разу доведеться йти повільніше. – Яка прикрість. Як тебе звати? 

Ніздрі хлопця розлючено розширилися, та він все ж стримано відповів:

 – Леонард Вейленд. 

Я задоволено примружилася. 

– Чудово. А тепер, Леонарде Вейленде, цить. 

Я потягнулася до газети й струсила нею, розгортаючи на повну. Цікаво, чи буде тут стаття про мою смерть? І чи вона в кінці газети, чи ближче до першої шпальти? Не те щоб я любила читати про себе у пресі – зазвичай нічого хорошого про мою діяльність там не писали – але хотілося піти красиво. 

І справді: на першій, головній шпальті, моє ім’я – великими літерами, пропустити які майже неможливо. Смерть Тави ла Шедд – радість для Аніру чи черговий підступ? Між колонками розмістили велику фотографію з домом, у якому я жила з пів року до втечі – весь другий поверх розвалений, з нього валить дим, а де-не-де видно темно-сірі язики чарівного полум’я. 

Я подбала про те, аби вогонь не перекинувся на сусідні будівлі – навряд чи про це напишуть. Читати статтю не хотілося – зрештою, після смерті мене не почнуть раптом вважати хорошою людиною; але робити більше нічого, бо чотири пари очей все ще не відривалися від мого лиця – і це важко ігнорувати навіть через широко розгорнуту газету. 

Я обережно й непомітно глянула вперед, на решту студентів. Окрім Леонарда, була ще дівчина з довгою русявою косою, вбрана у дещо старомодну пишну сукню; поряд з нею – руда кирпата студентка у формі академії. За сусіднім стільцем – хлопець із нашивками бойового мага на рукавах. 

Двері позаду скрипнули, і краєм вуха я почула шаркання кроків. 

– Що тут відбувається? – вимогливо запитав старий посаджений голос. Мені не потрібно було озиратися, аби зрозуміти, хто це, та я все ж зробила це, закидуючи другу ногу на стіл. 

– І вам доброго ранку, професоре Санене, – з посмішкою протягнула я, салютуючи йому чашкою кави. Чоловік стояв на порозі, і я навіть звідти бачила, що його обвислі щоки трусяться чи то від гніву, чи то просто від старості. 

Він був невисокий і худий, як тріска, але зовсім не горбатий. Навпаки, поставу він тримав майже королівську – ось тільки вона не могла приховати його загальної непривабливості. Можливо, в молодості він ще й був нічого, але зараз його бліді очі покрилися плівкою, а з носа стирчала довга волосина, від якої я не могла відвести погляду. 

– Як це розуміти? – він зробив крок вперед. – Хто ви така?

Я трохи насупилася. 

 – Невже ректор вам не пояснив? – запитала я співчутливо і схилила голову. – Я викладачка Блекота, і зараз я проводжу лекцію. Тож поспілкуймося пізніше. 

Я демонстративно повернулася до читання газети, хоч не могла розібрати й слова, але звук кроків не стих. Натомість вони стали тільки гучнішими, ближчими, й наступної миті газета вилетіла з моїх рук. 

– Я не закінчив! – проревів Санен мені в лице, і я з огидою побачила, що на його нижній губі зависла маленька крапля слини. – Встань, коли з тобою говорять! 

Я не ворухнула ані м’язом, тільки підняла брови. Що ж, я хотіла сварки – ось я її й отримала. Саме час показати, що зі мною краще не сваритися. 

– Віддайте мені газету. І вийдіть геть, – повільно сказала я. Звісно ж, слова на Санена не подіяли б – це я зрозуміла ще й першого погляду на нього, коли він стояв перед порогом. Ось тільки, на щастя, в моєму арсеналі було ще кілька фокусів, які й привели мене до цієї злощасної академії. 

Я надавила ментальними чарами – навіть тих, які не заблокував артефакт на шиї, мало б вистачити на таку дрібничку. Я приготувалася пробивати щити, але не зустріла жодного – й саме це ледь не вибило з колії. Професор з менталістики, який не захищає свій розум – оце жарт. Не дивно, що факультет нікого не цікавив.