Прислухаєшся до звуків на сходовій клітці -
чи не чути кроків?
Чи не провернеться ключ у замку?
Тиша…
Серце стугонить. Швидше й швидше.
Кілька крапель заспокійливого — гидота…
Виходиш на балкон, глибоко вдихаєш сирість ранкового повітря,
намагаючись прогнати задуху тиші і самотності.
Вдивляєшся в нічні тіні - знайомий силует?
ЇЇ жовта пляма куртки? ЇЇ сміх?
Тілом пробігають дрижаки. Холодно.
Ні. Це від нервів.
Заспокійливе не допомагає…
Нічого не допомагає.
Лікує тільки час. Рік-два — і все буде нормально.
Якщо доживеш.
Можливо.
А можливо, й ні.
Чесно? Ти сам знаєш, що ні…
#687 в Сучасна проза
#4444 в Любовні романи
#1016 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 09.04.2026