- 23 -

Ключ легко провернувся і, відімкнувши двері, Максим з Владом зайшли до квартири.

- Мам... тату... агов. Є хто вдома?, - уважно прислухаючись до напруженої тиші, в суцільній темряві, від якої йшли сильні потоки небезпеки, брюнет все ж таки наважився покликати батьків, але не почув у відповідь жодного звуку.

- Щось тут не так, - прошепотів його товариш, намагаючись хоча б щось розгледіти. - І справа не лише в тому, що ми бачимо... точніше - не бачимо. Якесь таке відчуття дивне, що...

Договорити молодик не зміг, так як саме в цей момент щось смикнуло його за ногу, а з кімнати батьків, крізь прочинені двері почало пробиватись якесь зеленкувате світло.

- Дідько, що це таке?!, - мисливець, якого теж щось схопило за ноги, почав відбиватися, викликаючи свій меч.

Світло ж вже перетворилося на справжнє сяйво і хлопці нарешті побачили те, що зупинило їх, одразу ж посиливши свою боротьбу.

Коридор і усі інші частини приміщень, які можна було побачити від вхідних дверей, були схожими на лісові хащі, в яких перепліталося гілляччя з ліанами та колючими лозами. І все це активно рухалося, шипіло і намагалося атакувати молодиків.

- А-ах, бісівське поріддя! На, отримай.. ще хочеш? На!, - Владислав, який впав на підлогу, схопив черевик, що стояв неподалік на поличках для взуття, і почав гамселити ним лозу, яка вже досить боляче стиснула його нижню кінцівку.

Брюнет, звільнивши себе за допомогою меча, кинувся рятувати товариша, активно розмахуючи своєю зброєю.

- Тримайся за мною і, якщо зможеш, знайди щось, щоб відбиватись, - сказав юнак, продовжуючи рух, і схвально кивнув, коли побачив як здоровань одразу ж потягнувся до верхніх полиць шафки, в якій батьки зберігали базове знаряддя для відпочинку на природі.

Блондин, на відміну від свого друга, пригадав про цей сховок і витягнув звідти невеличку сокиру, яка більше підходила для зчісування дрібних гілок зі стовбура. Молодик зважив її в руці, явно незадоволений своєю знахідкою, і, явно вирішивши, що це краще, ніж нічого, став ледь позаду друга, підтримуючи його прорив у напрямку світла.

Хлопці активно розмахували руками, обрубуючи зле гілляччя і, здавалося, розчищаючи собі дорогу. Але, як не дивно, при цьому вони майже не зрушили з місця, хоча й не допускали нових захоплень своїх кінцівок.

- Потрібно змінити тактику, - прошипів Влад, розчавлюючи звернутий кінець лози, що намагалася розкрутитися біля ноги його друга.

- Пропозиції?, - гмикнув мисливець, збиваючи одразу дві ліани, які атакуючими зміями летіли у їх бік.

- Якби ж вони були, - крізь зуби відповів молодик, присідаючи, щоб пропустити над головою тонку гіляку і одразу ж розрубити її сокиркою.

Під ногами хлопців вже зібралась ціла купа частин від атакуючих рослин, вони продовжували кволо рухатися, але наразі ще не створювали значних перешкод, хоча, молодь добре розуміла, що це тимчасово і скоро через це нагромадження вони не зможуть нормально відбиватися.

Перед цим вони якраз помітили, що після кожного удару, в місці зрубу, агресори жваво вирощують нові пагони, які часто ще й підсвічуються, що наштовхувало на думки про отруйні властивості цих зелених монстрів.

- Як гідра якась, - зробив висновок Макс, поглянувши на рогатину, яка утворилася на місці збитої гілки. - От халепа! Дивись!

Блондин прослідкував за поглядом товариша, проґавивши при цьому колючого противника, який спромігся подряпати йому руку, і тихо свиснув, вкоротивши довжину шкідника.

- Відступаємо?, - невпевнено запитав він, розуміючи, що його сокира і меч Максима не впораються з колодою, яка рухалася до них, придавлюючи своїх союзників.

- Не можу... ти йди, - глухо відповів мисливець, хитнувши головою. - Вони там... я не можу їх залишити.

- Тоді вперед, - покірно зітхнув Влад, продовжуючи збивати гілляччя.

Як тільки брюнет хотів заперечити і все ж таки спробувати вигнати з квартири друга, який не мусив гинути тут разом з ним, повітря завібрувало від крику, який більше був схожий на інфразвукові коливання.

Одночасно з цією дивною вібрацією щось голосно стукнуло в двері, потім ще раз і ще...

- Мені здається, до нас хтось прийшов, - сказав здоровань і, побачивши, що його товариш кивнув, смикнув до себе двері.

Лише якусь мить хлопці бачили на порозі щось схоже на темний клубок, в якому виділялись лише червоні вуглики очей. Розгледіти детальніше, що саме хотіло потрапити до приміщення, вони не змогли, оскільки істота одразу ж кинулась вперед, продовжуючи видавати той дивний звук, і потужним торнадо пройшла по лісових монстрах, перетворюючи їх на тирсу. Як не дивно, вона не зупинилася навіть біля моторошного стовбура з покрученими лапами-гілками, якому залишалось подолати зовсім невелику відстань, щоб дістатися до молодиків.

- С-смерть... не пройти-и-и!, - знайомим голосом протягнула істота, зупиняючись біля дверей в кімнату батьків. - Допомош-ши! Моє дитя!

Лісунка завмерла на місці, з неприхованим благанням в погляді повертаючи голову до спантеличених хлопців.

Першим оговтався Максим, кидаючись вперед, щоб через мить знову зупинитися, оглядаючи моторошну картину, яку побачив.

Його батьки висіли в повітрі, надійно обплетені товстими ліанами, наче канатами. Здавалося, що вони просто заснули, але потоки енергії, що линули від дорослих до Марічки, яка в цей момент торкалася одночасно до їхніх голів, вказували на те, що рідні наразі знаходяться у несвідомому стані і, можливо, ще й перебувають при цьому під якимось гіпнотичним навіюванням, щосекунди втрачаючи життєву енергію.

Сестра вже практично не була схожою на себе, її зелене волосся та кривавий погляд кричали про те, що Макс запізнився, але він все одно не міг зрушити з місця, щоб... знищити монстра.

В його голову набатом лунали слова лісунки, яка казала, що тут має бути її дитина… але вона явно збрехала, адже молодий чоловік чітко бачив знайомі риси в істоті, яка стояла неподалік від нього.