- 22 -

Повертаючись до лісової хатини з села, Максим нічого не бачив навколо, інтуїтивно обираючи дорогу. Позаду залишились будинки, вже було видно, як лісові велети схвально похитують густими зеленими чупринами, позираючи з височини на метушливих звірів та птахів, а вздовж дороги тягнулась вгору пшениця, яка щедро вкривала поля навколо поселення.

За порадою лісничого, хлопець досить швидко знайшов добрих людей, які йому допомогли, і все ж таки зміг зателефонувати та переглянути особисті повідомлення на пошті та в соціальних мережах.

Цікаво, що Влад проявив жваву уяву та зміг переконати усіх, що Макс захопився життям на природі. Він познаходив фотографії з поїздок, які не бачили батьки і, трішки почаклувавши в редакторах, створив справжні шедеври, надсилаючи їх рідним з профілю друга та викладаючи деякі для загалу, щоб усе видавалось більш переконливим.

Під час телефонної розмови, товариш мисливця сказав, що з його родиною все було гаразд ще вчора, адже він навідувався до них мало не щодня, але брюнет відчував, що щось не так, хоча й не міг пояснити свою впевненість.

Як би не було страшно це визнавати, з батьками таки щось сталося. Вони не взяли слухавку, хоча в останніх повідомленнях мама написала, що уся родина вже вдома і вони з нетерпінням очікують на його повернення.

- Потрібно якомога швидше повертатися, - вкотре прошепотів молодик і зупинився, поглянувши назад, щоб переконатися, що там ще немає машини Владислава, який пообіцяв з’явитися протягом декількох годин.

Дорога все ще була порожньою і Макс знову повторив собі подумки, що його товаришу потрібен хоча б якийсь час на те, щоб доїхати сюди з міста. Але це не допомогло втихомирити хвилювання, яке лавиноподібно наростало всередині.

Молодий чоловік зітхнув і повернув голову до лісу, одразу ж відсапуючись назад.

Поруч з ним, майже впритул, стояла симпатична дівчина з довгим волоссям пшеничного кольору, в якому виділялися різнобарвні польові квіти, на ній була лише тонка світла сорочка, більше нічого, зокрема й взуття, на красуні не було.

- Привіт. Ти мене трішечки налякала. Мені здавалось, що я тут на самоті в таку полуденну спеку гуляю, - засміявся Максим, відчуваючи наближення знайомої хвилі, яка сигналізувала про небезпеку.

Незнайомка, так і продовжуючи мовчати, ледь схилила голову до плеча та почала уважно розглядати юнака.

- Що ж, якщо не хочеш говорити, то хоча б головою кивни, якщо у тебе все гаразд і моя допомога не потрібна, - ще раз оглянувши дівчину, сказав мисливець і, після того, як не побачив жодної реакції на свої слова, заозирався, в пошуках причини виникнення такого знайомого, але неприємного передчуття біди.

Рух гострого серпа, який промайнув в декількох міліметрах від його скроні, Макс не побачив, а сприйняв більше на рівні інтуїції, відреагувавши на небезпеку підсвідомо.

Хлопець відхилився і зробив крок назад, в ту ж секунду вихоплюючи кинджал, який  одразу ж перетворив на меч.

- Ти нічого не наплутала?, - брюнет спробував обійти істоту, щоб переконатися в своїх висновках щодо її приналежності до певного виду нечисті, але блондинка почала задкувати, прикриваючи спину і, досить несподівано, зашипіла.

Макс здивовано вигнув брову, так як не читав нічого подібного про таку реакцію полудениць, які фактично вважались мавками, що атакують самотніх подорожніх та робітників, які в обідню пору затримуються в полі.

- Але ж це точно ти, - замислено пробубонів хлопець, розглядаючи монстра, простір навколо якого був насичений вже знайомою мертвою енергією... ще й цей серп так голосно промовляє про те, хто саме його власниця. - Що там пропонують... говорити до завершення обіду, деталізовано відповідаючи на запитання польової мавки?

Красуня знову зашипіла і кинулася на свого опонента, намагаючись однією рукою схопити його за горло, а іншою - увігнати серп йому в голову.

- Не наш варіант, - гмикнув мисливець, ледь стримуючи оскаженілу істоту.

Дівчина, в якій відчувалась нелюдська сила, через декілька хвилин зіштовхнула молодика з дороги на поле, навалюючись на нього після падіння.

Вона продовжувала шипіти щось нерозбірливе, натискаючи обома руками на серп, що з кожною секундою все більше наближався до обличчя її ворога.

- Clementissime Domine! Adiuva me, ut ab istis flebilibus, tam die, quam vespere, et media nocte, et saecularibus relinquatur... et ego non voco me, et non voco istis!, - слова, які Максим мимохідь бачив в одному з стародавніх трактатів в будинку братства мисливців, раптом самовільно лягли на його язик і почали складатися в усвідомленні речення.

Кожен рядок цих замовлянь, що під час зустрічі з будь-яким видом мавок, яких було відомо як мінімум декілька десятків, відводив від звичайної людини біду.

Як не дивно, цей текст наразі допомагав мисливцю на монстрів у протистоянні і хлопець відчував, що саме вони допоможуть йому повністю знищити ворога.

Молодик сконцентрувався і, вигукуючи останні слова, відштовхнув полуденицю назад на дорогу, готовий в будь-яку мить продовжити двобій.

Особлива магія подіяла і істота, яка з ненавистю дивилася на свого ката і намагалася стати на ноги для нової атаки, вже через декілька секунд все ж таки не змогла нормально підвестися, починаючи крутитися, наче вуж на пательні. Вона вкотре впала на землю, і несподівано самозайнялася, спалахуючи холодним чародійським вогнем.

Жінка захрипіла і спробувала доповзти до пшениці, або, було очевидно, що їй потрібно хоча б торкнутися до неї пальцями. Але всі ці потуги виявилися даремними, так як юний лицар підскочив до монстра, встромляючи свій меч в зону його енергетичного центру, що вивільняв темну енергію інфернальної сутності, яка активно загасала.

Здалося, що все навколо завмерло, на поле набігла важка тінь, яку могла б створити дощова хмара, якби небо не було напрочуд чистим і неймовірно блакитним... а потім полудениця почала розпадатися на дрібні вуглики, що досить швидко втратили свій жар і розсипалися на попіл… а світ продовжив жити, наче видихнувши після німої паузи, викликаної не то полегшенням, не то засудженням усього, що він пережив і тільки-но побачив.