- 12 -

Максим зупинився і, перехоплюючи зручніше свій кинджал, прислухався до дивних звуків, що лунали зі сторони густих заростів, повз які він проходив.

У передчутті славного двобою, слабка посмішка торкнулася обличчя мисливця, який вже переміг в декількох протистояннях з нечистою силою та тінями в цьому світі, та відправив до Пека, проклятого сина Мари, не один десяток примарних сутностей з туманної межі.

Юнак вважав, що стає досить вправним воїном і може сміливо називати себе мисливцем на монстрів, адже вже багато десятиліть такі як він не народжувались і тепер саме від нього залежить безпека багатьох живих, яких потрібно захистити від світу мертвих і не тільки.

Подорож до спадку мисливців, на який вказувала кривава зірка, що від початку сутінок до повноцінного приходу наступного дня постійно висіла над горизонтом, почала входити в розмірену вивірену фазу.

Максим навчився облаштовуватися на деревах для відпочинку, перетворювати лід на воду, щоб втамувати спрагу, збирати знайомі ягоди та плоди дерев, які систематично з’являлися в фантастичних метаморфозах оточуючого світу, та боротися з дрібними лісовими та болотяними духами, примарами та тінями, як з чимось звичним та буденним.

Здавалося ще трішечки і він досягне своєї цілі, отримає потужну зброю та можливість повертатися в світ живих, якщо пощастить, то ще й якісь таємниці буття чи суперчари відкриє, щоб стати повноцінним супергероєм свого часу… і ось тоді він зможе проявити себе на рідній планеті. Все буде зовсім не так, як було до того.

Юнак досить швидко відчув впевненість в правильності своїх планів та поглядів і, як не дивно, цьому посприяла поява чогось звичайного для світу живих і несподіваного для цього виміру.

Вже другу добу молодик рухався дорогою, викладеною з невеликих кам’яних брил, яка, то чітко проявляла себе на узліссі, звільняючи простір від кущів та дерев, що в такі моменти тактовно очікували на свій час за її межею, то зникала зовсім, примушуючи подорожуючого перевіряти чи не примарився йому цей загадковий шлях, явно створений людиною, в цьому дивному світі, де звичайних живих не повинно було б бути взагалі.

Якщо є дорога, яку, швидше за все, побудували члени ордену мисливців, то в її кінці має бути місце, яке оберігає їх спадок.

Шурхотіння стало голоснішим і через мить, коли хлопець приготувався до зустрічі з новим монстром, на дорогу вискочив олень.

Поява звіра була настільки несподіваною, що Макс на якийсь час забув як потрібно ворушитися і здивовано роззявив рота, оглядаючи лісового красеня.

Дика тварина поважно роззирнулася навколо, а потім повільно перевела погляд на спостерігача, напевно визначаючись з тим, як варто реагувати на істоту, яку раніше не зустрічав.

- Все гаразд... тихенько... я тебе не планую ображати, - прошепотів брюнет, повільно ховаючи свою зброю за пояс.

Олень продовжував спокійно стояти і, здається жодного разу не змигнувши, так і дивився на людину.

Максим відчув впевненість і наважився діяти, починаючи обережно пересуватися в бік тварини.

- Гарний такий... хороший... ти ж символ ордену мисливців? Можливо плануєш мені щось показати? Хочеш, щоб я йшов за тобою?, - до звіра залишалося декілька кроків, не більше, і хлопець обережно підняв руку, щоб торкнутися до шовковистої шерсті на його морді. - Ось так, маленький... не бійся мене... все гаразд.

Раптом, практично без сторонніх звуків, з тих самих кущів, які нещодавно покинув олень, вилетіла якась темна маса, без зупинки атакуючи тварину.

Макс перелякано відскочив назад і, перечіпляючись через гілку, приземлився на м'яке місце, не звертаючи увагу на біль через події, які відбувалися перед його носом.

Чорний вовк, в якого шерсть час від часу перетворювалась на туманні мерехтливі хвилі, впевнено встромив свої гострі зуби в тіло невинної жертви.

Олень закричав, вивільняючи в голосі весь біль та страх перед близькою смертю.

Але, досить несподівано для випадкового спостерігача, який так і сидів на землі, не знаючи чим може допомогти в протистоянні з хижаком, граційна істота відсапнулась від вовка, розділяючи гострі ікла та закривавлений бік, і, одним чітким рухом, вдарила свого опонента рогами, вириваючи хриплий звук з горла останнього.

В цей самий момент Максим помітив, що примарні хвилі, які проходили по тілу вовка, відкривають для нього таємницю цієї істоти... ось лапа, на яку припадає звір, захищаючи поранений бік, чітко стає схожою на затиснутий кулак і знову повертається в попередній стан... а он в дикій, жахливій посмішці лісового вбивці, на його видовженій морді, можна простежити людські риси, що, промайнувши лише на мить, також зникають.

- Перевертень... вовкулака, - тихо сказав молодик, підбираючи найбільш гармонійну назву, і спробував відповзти подалі.

Срібних предметів в нього наче й не було з собою, обрядового паска чи ще чогось для повернення монстру його людської подоби теж (якщо це взагалі можна зробити). Тому, як не важко було це визнавати, Макс погодився з внутрішнім голосом, що кричав йому про необхідність врятувати себе і не лізти непідготовленим в бій.

На якусь мить звір втратив пильність, досить усвідомлено поглянувши на мисливця, і красень-олень використав свій шанс… пересилюючи біль в рані, він чимдуж рвонув подалі від нападника.

Вовк кинувся за ним, але, припавши на пошкоджену лапу, зупинився.

Не встиг брюнет порадіти за кмітливого звіра, що практично вирвався з пащі хижака, як в одну мить забув про побачене протистояння, відчуваючи самий справжній страх, який тільки може усвідомити жертва.

Монстр повільно повернув голову до молодика і, зробивши в його напрямку декілька кроків, стрибнув.

Хлопець розумів, що втекти не встигає, як і витягнути свій кинджал для захисту. Єдине, що він зробив інстинктивно, повністю впав на землю, прикриваючи голову рукою.

Секунда... дві... нічого!