- 8 -

Сиво-білий туман, схожий на структуру масивних дощових хмар, що вже рясно полили спраглий світ дощем, огортав весь навколишній простір, який тільки можна було сприйняти.

В один момент здавалося, що він завмер на місці, намагаючись затиснути чужорідний об'єкт в своїх обіймах, щоб розчавити його до такого ж газоподібного стану... але, вже через якусь мить, з'являлась впевненість, що ти летиш разом з цими туманними хмарами, які зовсім не зважають на якесь дрібне, практично невагоме тіло, що втрапило в їх пухнасту пастку.

Максим певний час лежав на спині і розглядав завихрення дивної субстанції, в якій якраз знаходився, збираючи в одне ціле думки, що полохливими метеликами розлетілись від психоемоційного навантаження, яке накрило мозок непідготовленої людини під час паранормального бою, та через різку зміну структури оточуючої реальності.

Коли молодик згадав деталі двобою з монстром, його пальці сіпнулись і мимоволі почали стискатися в кулак.

Поверхня, на якій він лежав, була твердою, схожою на звичайний ґрунт, але без трави, гілок та камінців, які частіше за все зустрічалися під час відпочинку на дикій природі. Під хлопцем дійсно була сама звичайна земля, взагалі без нічого, наче мертва... і, як не дивно, до неї впритул прихилилось небо, завмираючи з земляною поверхнею обличчям до обличчя в одвічному поцілунку.

Крім того, під час спонтанного руху, шкіра чітко вирізнила метал зброї, яка холодним лезом одразу ж нагадала про себе в момент дотику, наче застерігаючи свого нового власника про те, що потрібно бути уважним.

Усвідомлення останніх подій прийшло досить швидко і брюнет сів, перехоплюючи довгий кинджал за руків'я.

Макс прислухався до навколишнього світу, але він йому так і не відповів, зберігаючи абсолютну тишу... чи то може цей світ сам вирішив прислухатися до незнайомця?

- Хіба так буває? Жодного звуку, - прошепотів молодик і його голос поглинув туман, зупиняючи коливання розбурханих частинок повітря та розчиняючи саме зародження звукової хвилі прямо поруч з джерелом.

Хлопець підвівся на ноги і заозирався, намагаючись зрозуміти де він все ж таки знаходиться і куди потрібно рухатися.

Раптом його нога торкнулася до чогось масивного і, пригинаючись нижче до землі, щоб розгледіти перепону, Макс здивовано ідентифікував свій рюкзак, який точно залишив в будинку лісничого біля стіни.

- Дивина, - гмикнув брюнет, натягуючи лямки свого наплічника.

Після декількох хвилин спостережень за туманом, юнак побачив, що в одному з напрямків він чимось підсвічується і, після секундного розмірковування, вирушив до цього млявого світла.

- А це ще дивніше, - сказав Макс, підіймаючи з землі свій смартфон, який світився білим екраном без зображень і, після декількох спроб щось змінити, погодився лише повністю вимкнутися.

Оскільки інших орієнтирів в сиво-білому мареві не було, хлопець просто продовжив рух вперед.

Час чомусь не хотів визначатися, годинник зупинився, можливо через те, що пережив падіння та удар, а кроки, які молодий чоловік спробував рахувати, дуже швидко переросли в низку одноманітних рухів без порядкових номерів, які вже не хотілось їм давати.

Самі різноманітні думки почали збиратися в систематизовані ріки розмірковувань, дозволяючи згадати найдрібніші деталі минулого і вибудувати цілі стоси планів на майбутнє, якщо воно, звісно ж, все ж таки колись прийде.

Час плинно рухався вперед разом туманною реальністю та молодиком, який йшов і йшов, не втомлюючись, не відчуваючи спрагу, голод та інші самі звичайні в будь-який інший час потреби. І, що досить непогано, не було болю ні в пошкодженому лікті, ні в правому боку, який після удару на тій галявині раніше дуже чітко давав про себе знати.

Інколи подорожуючому здавалося, що боковий зір вловлює якийсь рух, але під час прямого контакту нічого себе не проявляло.

- Але чи було те життя справжнім... чи це просто витвір моєї уяви, а я завжди існував лише в цьому світі туману та тіней?, - Макс інколи ставив собі запитання, на які не міг вже дати чітку відповідь, згадуючи події з реального світу.

Усі люди, предмети та події перейшли в ранг спогадів та ілюзій, які прирівнювались до снів. Реальністю ж сприймався лише медитативний стан свідомості та тіло, що просто постійно рухалось вперед.

Раптом, в період одного з релаксаційних звільнень від думок, нога молодика на щось наштовхнулася, відкидаючи незрозумілий предмет далі.

Це виявилося такою несподіваною та незвичайною подією, що юнак ще декілька секунд простояв на місці, насупивши брови, і лише потім кинувся вперед, розпочинаючи пошук чогось, що змогло потрапити в його туманний світ.

Падаючи на коліна, Максим, ледь дихаючи, обережно взяв в руки свою знахідку: маленьку шкіряну коробочку, в якій знайшовся камінець, якась залізяка з закрученими хвостами, які були схожі на змій повернутих спиною одна до одної, та щільна торбинка з волокнами рослинного походження всередині, які чомусь асоціювались з мохом.

- Якщо проаналізувати, то ти, напевно, - кремній, - сказав юнак, розглядаючи камінь. - Тоді, ми тут маємо, швидше за все, кресало. Про схожі речі я читав, але жодного разу не використовував. І навіщо ви мені зараз?

Спілкуючись чи то зі знахідкою, чи з самим собою, молодик оглянув землю і підсвідомо продовжив рух через туман, все ж таки заховавши новий предмет в кишеню.

Через певний час він знову перечепився через щось, з лязкотом відкинувши невідомий предмет.

Як виявилося, то був самий звичайний металевий ланцюг, який так само як і кресало виглядав в цьому місці незвично.

Максим замислився чи варто йому брати новий предмет з собою, але через мить вже змотував його, щоб нести в зручному положенні.

Ну, а чому б ні? Тут не так часто щось можна знайти. Звісно, не зрозуміло навіщо все це, але втоми як такої немає, то про що тут взагалі розмірковувати? Потрібно брати.

Відчуваючи, що знахідки з'явились не просто так і скоро щось має змінитися, брюнет зрозумів, що його настрій значно покращився, а темп переміщення в просторі суттєво зріс.