- 2 -

Порожні, трішечки сонні та замріяні вулиці міста Максу завжди подобалися більше, ніж наповнений натовпом метушливий мегаполіс, що постійно гудів від напруги через велике скупчення людей, які явно не давали йому вільно дихати.

Ось за вікном промайнули дерева паркової алеї, знайомі вулички зміями поповзли вперед, ховаючись в невеличких дворах між будинками, магазини ще не відчинилися і здавалося, що навіть поодинокі автівки, які чекали на своїх господарів на узбіччі, ще тихо сплять, додивляючись різнобарвні сни про широкі рівні автобани та вітер, з яким вони поспішають наввипередки до обрію.

Раптом увагу молодика привернула самотня постать, яка рухалась вздовж дороги по самому краю тротуару. Волосся дивачки гнучкими лозами переплелося в формі коси; на дівчині була довга біла сукня, хвостами якої грався вітер, босі ноги легко торкалися асфальту, наче їх власниця йшла по траві і не помічала сміття, яке час від часу зустрічалося на її шляху.

Незнайомка балансувала на краю проїжджої частини ледь розкинувши руки в сторони і здавалося, що ще якась секунда і вона впаде на дорогу. І, хоча її хода була невимушеною, рухи все ж таки чомусь здавалися нелогічними. Вони були розділеними, з коротким систематичним завмиранням людини… це виглядало так, наче хтось розрізав на окремі шматки стару кіноплівку і зробив паузи між певними слайдами під час відтворення запису на екрані.

При цьому пориви вітру ставали все дужчими і тканина тріпотіла на блідому тілі так сильно, що хлопець почав відчувати холод від цього прояву негоди і на своїй шкірі, якою вже розпочали свій марш цілі стада морозних мурах.

Щось не так... Максим перевів погляд на дерева в парку і здавлено видихнув, усвідомлюючи, що листя на деревах майже не рухається. Звідки ж тоді той дикий вітровій навколо дивної жінки, яка зараз невпевненими рваними рухами переміщається узбіччям?

- Що за..., - почав було брюнет, знову повертаючи голову і відчув як все всередині за одну мить холоне від жаху. - Обережно!

Дівчина, яка декілька секунд тому повільно рухалась тротуаром з іншого боку дороги і була ще на досить поважній відстані від самотнього таксі, чомусь опинилась прямо перед капотом їх автомобіля. Вона простягнула руки вперед, наче намагалася зупинити авто чи, можливо, враховуючи ненависть в холодному погляді, який за коротку мить візуального контакту Макс все ж таки зміг помітити, вона хотіла дотягнутися до когось в салоні?!

Машина ледь хитнула хвостом, але водій, не зважаючи на дивну поведінку свого пасажира, втримав кермо і продовжив рух не змінюючи швидкість.

- Заснув чи що?, - гмикнув дядечко, позираючи на юнака у люстерко. – Чого репетуєш?

- Я... я не... так, задрімав, напевно. Вибачте, - видавив з себе молодик, знову й знову проганяючи в голові мить, коли дивна пані в білій сукні зникла з дороги.

З ним щось відбувається, щось нехороше, не просто так ці видіння почали з'являтися. Але чи траплялось щось схоже раніше? Здається, що ні... чи все ж таки щось було?!

Думки невпорядкованими потічками перемішувались в голові Максима, заважаючи сконцентруватись на чомусь важливому. Він обхопив себе руками, втискаючись в крісло, і почав розмірковувати про побачене.

- З тобою все гаразд?, - голос водія повернув хлопця до реальності. – Емм… ти ж карткою наче розрахувався, так? Не вмощуйся там, скоро приїдемо. Вдома вже відпочинеш, а то я навіть не знаю в яку квартиру тебе транспортувати потрібно... загуляють до світанку, а потім під дією алкоголю відсипаються тут.

Завершення останньої фрази чоловік пробубонів зовсім тихо, але Макс все ж таки почув неприємні слова.

- Не хвилюйтеся, я в нормі, сам додому дійти зможу, - зітхнув молодик, знову відкладаючи роздуми про побачене на більш спокійний момент.

- Ну-ну, хочеться вірити, - гмикнув таксист, знову поглянувши на свого пасажира через люстерко.

В цей момент брюнета знову охопив пронизливий холод і йому здалося, що з обличчям водія щось не так. Але момент зорового контакту був таким коротким, що визначити невідповідність юнак не зміг.

Світанок близько п'ятої і під час діалогу з таксистом хлопець раптом розумів, що майже спізнився. Це досить швидко перелаштувало його на більш матеріалістичні речі, ніж мавки та примари, інформацію про яких вперто підсовував мозок, який Макс всі ці роки активно підгодовував найрізноманітнішою інформацією… з очевидною домінантою наукової фантастики, фентезі, містики, магії та інших подібних, безумовно цікавих, але зовсім непотрібних в звичайному житті тем.

Так, він вже давно не маленька дитина і навіть не студент, може гуляти коли і з ким захоче, але коли живеш з батьками під одним дахом не все так просто та однозначно.

- Все, приїхали, - водій зупинив таксі і, опираючись рукою на сидіння, повернувся до молодика. - Ти точно в нормі?

- Так, не хвф... пф-ф... кхе-кхе, - брюнет кивнув і, поглянувши на свого співрозмовника, подавився словами, починаючи кахикати.

Максим глибоко вдихнув, намагаючись вирівняти дихання, і, зберігаючи зоровий контакт з... істотою, почав навмання шукати перемикач, щоб якнайшвидше покинути салон.

Білі порожні очні яблука без жодного натяку на зіниці привертали до себе увагу в першу чергу, вони були чітко напрямлені на юнака і не викликали жодного сумніву в тому, що той, хто сидить за кермом авто, бачить його дуже добре. Потім погляд перечіплявся за ледь зморщене обличчя (хоча це можна було б списати на вік людини, якби не нестандартна форма борозн, які пролягали під дивними кутами) і вуха, що пробивалися крізь волосся... вони були загостреними та волохатими.

- Хлопче, з тобою таки щось..., - почав було дядечко-монстр, ледь нахиляючись до свого пасажира, який якраз в цей момент знайшов той клятий перемикач і, тихо зойкнувши, випав з салону на газон.

Макс перевернувся і поповз вперед, сподіваючись на порятунок… але водій в цей момент повільно вийшов з авто і, насупивши брови, чим ще більше зморщив своє обличчя, почав обходити свій транспортний засіб, з кожною секундою наближаючись до молодика.