Частина 4

Після бою Алістера перевели до іншого блоку. Тепер і він міг насолодитися привілеями, що здобув.

Нова клітка виявилася не такою тісною та набагато сухішою. В ній знайшлося місце для шконки, на якій лежав справжній матрац, а не купа гнилої соломи. Їжею служила гаряча юшка, проста і ситна, із загального казана гарнізонної варти.

Але головною відмінністю була тиша. Поки його конвоювали новим коридором, Алістер встиг порахувати двадцять камер на двох поверхах блоку, і було схоже, що всі вони зайняті. Проте ув'язнені, які сиділи в тутешніх клітках, поводилися тихо. Навіть ночами не можна було вловити жодного уривку від випадкової розмови чи гучного зауваження.

Поведінка варти теж змінилася. Грубі глузування і зневажливі погляди нікуди не поділися, але тепер Алістер був не просто псом, якого можна і треба штовхати і постійно злити. Він довів свою цінність і був, принаймні, позбавлений чергових ударів палицею.

Ув'язнених із цього блоку уводили набагато рідше. Це було логічно, оскільки, як оцінив Алістер, тут утримувалися бійці трохи вищого класу, ніж «собачі недоїдки» зверху. Ті були лише для розігріву натовпу. Ці ж використовувалися для цікавішого видовища.

Для Алістера у глобальному сенсі нічого не змінилося.

Іноді він бачив, як повз його клітини конвоювали інших ув'язнених, ведучи їх до ями. Деякі йшли з погаслими очима, інші – з похмурою рішучістю на обличчях. Але над усіма і кожним у цьому блоці витав густий дух приреченості.

З моменту його переводуСетт переміг ще у трьох поєдинках. Жодного разу йому не знадобилася допомога тюремного лікаря, оскільки жоден із суперників не зміг завдати серйозних ушкоджень. Якось, після особливо видовищного бою, стражники принесли в його камеру глечик вина.

– Подарунок від Барона, – кинув один із них, ставлячи глечик на підлогу клітки.

Алістер нічого не відповів і байдуже повернувся на інший бік.

Стражники здивовано переглянулись і розділили глечик між собою.

Одного разу Сетт бачив фінальний бій вечора. Коли в ямі одночасно опинилися четверо людей: троє попередніх переможців проти місцевого чемпіона. Звісно, самого бою Алістер не бачив – з-за грат відстійника видно було небагато. Але, він бачив, як з ями діставали тіла. Понівечені, переламані, залити кров’ю. І як по драбині, легко і граційно, піднімався чемпіон – улюбленець публіки, гордовитий та непереможний.

Це був справжній титан – венець фізичної еволюції людської статі. Цей чоловік ідеально тримав баланс, кожен його рух та подих був контрольованим, могутні м’язи скорочувались та взаємодіяли з точністю добре налаштованого механізму. Чужа кров на його шкірі блищала в світі факелів та ламп. Він скидався на бога. Прекрасного та жорстокого.

Коли Сетт не бився в ямі, він чекав, підраховував та планував.

Він здобув свою п’яту перемогу, коли до нього в клітку знову прийшли стражники.

- Барон хоче тебе бачити, - сповістив один з них. І це було не те запрошення, яке можна було б проігнорувати.

Знову нескінченні кам’яні коридори, плями світла факелів в глухій темряві, скрегіт ключів в амбарних замках. Нарешті, конвой підвів його до міцних дубових дверей в стіні якогось блока. Двері нічим не відрізнялися від точно таких самих, що були врізані в стіну на рівних проміжках, однак…крізь цю конкретну, крізь мікроскопічні щілинки в грубих дошках, долинали музика та веселий регіт.

- Диви, не нароби собі проблем, - буденно попередив Сетта один із стражників, поки його напарник відчиняв замки.

Від сильного поштовху, Алістер переступив поріг і опинився всередині величезного приміщення. Скоріш за все, його створили розібравши внутрішні стіни й об’єднавши декілька сусідніх камер в одну загальну. Незважаючи на простір, тут було майже тісно. Камера була переповнена в’язнями, та не простими злиднями. Еге ж, ні.

На стільцях та кушетках, розвалившись в зневажливих позах, розташувалися чоловіки, що виглядали солідніше за безумний натовп, який заповнював трибуни ями кожного вечора. Не дивлячись на однакові сірі роби, всі вони демонстрували владу та пиху, хоча і продовжували жерти руками. Довгий кам’яний стіл, що проходив через усе приміщення, був заставлений глеками з вином та пласкими блюдами, з наваленими шматками смаженого м’яса. Стійкий запах шибав у носа, мало не валячи з ніг.

Груба та нерівна підлога камери була вкрита стоптаними килимами, на стінах та в масивних підсвічниках коптіли товсті свічки з собачого жиру, що давали достатньо світла. В кутку тренькав струнами скрипки худорлявий старий, і під акомпанемент цієї музики, місцеві тюремні авторитети перемовлялися, реготіли, чавкали та ригали, кидаючись недоїдками та грубими жартами.

Та найголовніший з них сидів просто посередині, у величезному кріслі, майже троні, вистеленому м’якими подушками. Гора плоті, що колихалася та тремтіла жировими складками. Неосяжних розмірів черево, товсті ноги, м’які дряблі руки з короткими пальцями. Абсолютно голий череп і маленькі холодні очі, майже невидимі за круглими щоками та набряклими бровами.

Легендарний Барон замку Холлігейт.

- А, ось і він, - промовив Барон, розтуливши пухкі губи. Його голос виявився неочікувано низьким та сильним. Очі вчепилися в Алістера немов риболовні гачки.

- Ну, підійди-но, підійди ближче, - зацікавлено велів володар всіх замкових покидьків та утримувач тюремного тоталізатора. Одна долоня Барона злегка доторкалася келиха з вином на підлокітнику кресла, друга погладжувала шию юного в’язня, чия тонка статура виглядала мов жіноча. Мовчазна покірна усмішка в’язня, його жести та поза красномовно виражали слухняність та готовність догодити. Ще декілька подібних молодиків снували вздовж столу, підносячи глеки, і дзвінко ахали, коли чиясь мозолиста долоня влучала їм по сідницях.