Глава III. Монастир тиші

Влад прийшов до тями повільно. Очі відкрилися і натрапили на білу стелю з дерев’яними балками. Повітря було прохолодне, наповнене запахом віску, сушених трав і старого дерева. Він лежав на твердій, але чистій постелі — вузьке ліжко, застелене грубим полотном. Кімната була скромна: дерев’яна лавка, маленький столик, поличка з кількома книгами і образ Спасителя над дверима.

Поряд, на дерев’яному стільці, сидів похилий священник. Обличчя його було вкрите зморшками, сиве волосся спадало до вух, руки — тонкі, але міцні, мов коріння старого дуба. Одягнений у просту, темну рясу, з невеликим дерев’яним хрестом на грудей.
—Прокинувся, сину, — промовив він тихо. — Я — отець Корвін. Ти в монастирі святого Варнави.

Влад повільно підвівся, тіло нило. Але жити хотілося. І як ніколи — їсти.

Отець Корвін усміхнувся, помітивши погляд Влада:
—Маєш апетит? Це добре. Бог не покинув тебе.

Він дістав з кутка глиняний глечик із квасом, дерев’яну миску з скибками свічого хліба, кількома шматками жовтуватого сиру і невеликим скибком м’яса — вірогідно, солонина. Від страв ішов запашний, простий, домашній аромат.

Влад подякував і з апетитом почав їсти. Хліб був хрустким ззовні, м’яким усередині. Сир трохи кришився, але мав насичений смак. Квас освіжав, а м’ясо — хоч і солоне — здавалося кращим, ніж будь-який обід за останній тиждень.

Священник мовчки чекав, поки Влад наївся. Потім промовив:
—Бачу в очах твоїх бурю. Говори, сину.

Влад поставив глечик на стіл, витер руки об штани й зітхнув:
—Отче, ви мені не повірите. Подумаєте, що я зійшов з розуму. Але мушу сказати.

І він розповів. Про дівчину в могилі. Про її очі. Про кров. Про друзів. Про біг і стрибок у річку. Про переслідування. Він говорив спокійно, але очі його палали. Священник слухав уважно, не перебиваючи.

Коли Влад закінчив, отець Корвін підвівся.
—Зачекай. Я зараз повернусь.

Він вийшов. За кілька хвилин повернувся, тримаючи в руках книгу в темній обкладинці, грубій і потрісканій, ніби зі старої шкіри. Вона виглядала давньою, мов саме зло, про яке писала.

На обкладинці золотими літерами було вибито: «Nosferatu».

Отець Корвін поклав книгу на стіл і промовив:
—Ти не перший, хто бачив жах. Але, можливо, перший, хто повернувся живим. І, схоже, Бог тебе ще не відпустив…

Влад глянув на книгу і відчув раптове відчуття дежа вю. Його пальці здригнулись, руки затремтіли. Він не зміг одразу доторкнутися до обкладинки. Наче в ній було щось знайоме, щось, що жило десь глибоко в ньому, ще з дитинства, з якогось забутого сну. Він зіщулився, глянув на отця і прошепотів:
—Дозвольте… я маю трохи перепочити.

Корвін мовчки кивнув.

Його одяг був брудним, подертий і важкий від сухої крові та води. Священник приніс йому чисту просту сорочку, штани й чернечу накидку. Влад подякував і пішов у невеличку купальню, де набрав води в діжку.

Помився. Вода була прохолодна, але освіжаюча. Змита брудна піна стікала вниз, мов змиваючи жахи ночі. Він перевдягнувся, підійшов до маленького дзеркала, що висіло над умивальником — і зупинився.

Його волосся — раніше рівне, русе — тепер у кількох місцях посивіло. Очі здавалися глибшими, погляд — важчим. Обличчя не було старим, але вже не молодим.

Він був на війні. Бачив смерть. Бачив, як помирають побратими. Але ця ніч… вона перевернула його уявлення про світ. Влад думав, що бачив усе. Та ні — лише тепер побачив справжнє обличчя темряви.

Зібравши сили, він повернувся до келії. Сів за стіл. На одному боці лежав його вірний кинджал, на іншому — револьвер із новою касетою. Мов дві половини його душі.

Влад простягнув руку. Вона ще тремтіла, але він відкрив книгу. Сторінки були старі, пожовклі, злегка ламкі. Текст — латиною. Але він знав її. Вивчив у дитячому притулку. Один із небагатьох дарів того місця.

І він почав читати.

Латинські літери були чіткі, хоч і витримані в архаїчному стилі. Перший розділ мав заголовок:

«Про проклятих, що не вмирають»

«Коли Бог створив людину, то дав їй вільну волю. Але ті, хто скуштували заборонену кров, втратили її. Вони — Nosferatu — народжені з темряви, з блукаючої душі Каїна, проклятого за братовбивство.»

Влад ковтнув повітря. Далі йшло:

«Перший серед них звався Валаріс — колишній воїн, який знехтував смертю і перейшов межу. Він не пив води, не їв хліба, а лише живився кров’ю живих. Його погляд — гіпноз, дотик — смерть, а поцілунок — прокляття.»

На полях були малюнки: символи, схеми черепів, старі руни. Влад гортнув далі — там ішло про ознаки:

«Вони не старіють. Не дихають. У дзеркалі не відбиваються. Боїться їх срібло, вогонь і слово Господнє. Але найстрашніше — їхній клан множиться: кожен, хто помер від укусу, може повернутись, якщо серце не пробите.»

Влад згадав дівчину з могили. Її погляд. Її зуби.

«Але є ті, кого обирає сама Тінь. Це — чистокровні. Вони можуть прикидатися мертвими, роками спати в землі. А потім — повстати, повні сил. Вони майже невразливі. Лише повне відтинання голови і спалення всього тіла може зупинити їх.»

Та найстрашніше чекало далі. Окремий розділ був присвячений тим, хто мав боротися з проклятими.

«Про вибраних»

«У всі часи Бог і світ творили рівновагу. Заради цього виникли ті, кого називали Прилученими. Їх не народжували — їх обирали. І якщо обраний приймав свою долю, він проходив через Ритуал — таїнство, що дарувало силу. Цей обряд ламав плоть і душу, вводив тіло у безодню болю, що тривала три дні й ночі. Біль був таким, що деякі благали смерті. Але ті, хто виживав, ставали іншими. Вони більше не були людьми повністю.»

«Прилучені не старіли, їхнє тіло очищувалось від хвороб. Вони здобували відчуття, швидкість і силу, якої не мав жоден звичайний смертний. І жили століттями. Їхнє серце було холодним, розум — ясним. Але ціна — самотність, неспокій, і втрата частини людського.»