Глава II. Земля не мовчить

Цвинтар був старий. Кам’яна огорожа, вкрита мохом, обіймала землю, де спочивали покоління. Поміж скошених хрестів виднілись потемнілі кам’яні пам’ятники з вибитими іменами, що стерлися з часом. Подекуди траплялися просто дерев’яні хрести, зігнуті, напівзгнилі, іноді навіть обвалені, з свіжими квітами або зотлілими стрічками, що колись були вінками.

Між похилених плит та обвалених надгробків, серед зарослих бур’янів і бузку, панувала тиша. Але не мертва. Вона дихала. Вона чекала.

Повний місяць лив холодне срібне світло. Все було видно — надто чітко. Тіні від хрестів тягнулися вздовж могил, наче скрючені пальці. Повітря, хоч і тепле, було наповнене важким, майже задушливим ароматом бузку, що видавався солодкувато-нудотним у цьому місці. Здавалося, він приховує щось. Запах, що мав бути символом життя, тут ставав вісником смерті.

П'ятеро чоловіків зупинилися перед свіжою могилою. Петру та Іон почали копати. Земля важко відступала перед лопатами. Кожен новий шар видавав запах гнилої глини й вологи. Нарешті лопата вдарилась об кришку труни. Її витягли обережно й поставили на траву. Влад стояв осторонь, з пістолетом у правиці, ножем у лівій. Троє інших нахилились. Доктор Морецу присвітив лампою.

Усередині лежала дівчина. Здавалося, час обійшов її стороною: шкіра матово-біла, наче з мармуру, губи повні й ледь рожеві, довге темне волосся розкидалось навколо, мов нимб. Вона була прекрасна — жахливою, неземною красою. Але коли світло ліхтаря впало на її обличчя, повіки тріпнулися. Очі відкрилися — жовті, вертикальні зіниці різко звужувались у місячному сяйві. Вона підвелася без найменшого зусилля, мов лялька на нитках. Її погляд уперся в Морецу. Доктор завмер, захоплений цим мертвим поглядом. Вона простягнула руки — бліді, з довгими синюватими нігтями. Обійняла його, притягнула до себе. Її губи торкнулися його шиї, і в наступну мить гострі ікла вп'ялися в плоть. Кров забризкала її біле лице. Вона пила — жадібно, з хрипким присвистом.

Клики — довгі, гострі — пробили плоть. Морецу застогнав і обм’як у її руках.

Влад почув звук. Різкий. Обернувся — і побачив. Вистрілив. Раз, другий, третій. Дівчину відкинуло, вона впала назад у труну.

Доктор повалився на землю. Його тіло тряслося в конвульсіях. Влад кинувся до нього, перезаряджаючи револьвер. Хоч і витратив лише три кулі, він змінив касету — повна касета, шість патронів, була правилом. Решту поклав у кишеню. Барабан мав бути повним — завжди.

Він нахилився до Морецу, і краєм ока побачив: дівчина вилазить із труни. Її обличчя змінилося: більше не краса. Очі дикі, налиті кров’ю. Шкіра натягнута. Кліки довгі. Обличчя — звіряче. Кров струмками по підборіддю.

Влад розрядив обойму прямо в голову та шиї. Жоден постріл не схибив. Її відкинуло — але вона знову почала ворушитися.

Він кинув револьвер у кобуру, вхопив штикову лопату і наніс удар по шиї. Один, другий, третій. Нарешті відсік голову. Тіло судомно здригалося. Влад інстинктивно відскочив.

На місці, де щойно стояв, з’явилась нова тінь. Це був високий чоловік у пошарпаному селянському вбранні. Його обличчя перекривала маска звірячої люті: очі палали червоним вогнем, рот розтягнувся у безглуздій посмішці, обнаживши довгі загнуті ікла. Він шипів, як змія, а з грудей виривався хрипкий гарчання.

Влад метнув ніж. Влучив прямо між очей. Потвора захиталась, спробувала витягти клинок. Влад не чекав — вдарив лопатою, рубав по шиї, поки не впав держак. Шия була перерубана. Він вихопив свій ніж і перезарядив револьвер.

У кущах знову був звук. Влад зрозумів — там уже нікого немає з живих. Інстинкт, що рятував його не раз, закричав: "Тікай!" Це не страх — це розрахунок. Нема сенсу в бою, який не виграти.

Влад побіг. Ноги підкашувалися, серце билося так, наче хотіло вирватися з грудей. Кожен вдих пахнув смертю, кожен видих — страхом. Він біг через могили, спотикаючись об каміння, відчуваючи, як щось невловиме й жадібне женеться за ним по п'ятах. Це був не просто біг — це була втеча з самого пекла.

Впереді — урвищя. І річка. Якщо зупиниться — кінець.

Влад не вагався. Він зібрав останні сили і стрибнув у темряву. Холодна вода оглушила його, потягнула за собою. Він боровся з течією, захльостувався водою, але виринув на поверхню. Плив до берега, відчуваючи, як мокрий одяг тягне його на дно.

Він вибрався на берег. Віддихався. Перевірив зброю. Все було з ним.

І знову — відчуття погоні. Не страх, а давній, військовий інстинкт. Тепер він біг уже не від жаху, а від якоїсь давньої ненавистю до всього живого, що кричала в ньому з моменту народження. Він біг, не відчуваючи ніг, не відчуваючи болю, тільки холодну злість і бажання жити.

І вдалині — монастир. Башта, камінь, дзвіниця.

Він дістався. Постукав. Двері відкрились.

Влад упав усередину. І знепритомнів.