Глава I. Вино й земля

Літо 1902 року. Трансільванія.

Маєток доктора Крістіана Морецу стояв осторонь від села, прихований у затінку гірського лісу. Його вікна темніли, мов очі людини, що вже бачила смерть, але мовчала про неї. Кам'яні стіни, зарослі мохом і диким виноградом, не змінилися з часів Австро-Угорської імперії. Тут усе залишалось застиглим — час, повітря, навіть тиша.

У просторій обідній залі потріскував вогонь. Його тремтливе світло лягало на старі гобелени та родові портрети, в чиїх очах ввижалося щось живе. У центрі стояв важкий дубовий стіл. На ньому — вечеря, що вже добігала кінця: залишки козячого сиру, дикий хліб, кілька стеків свинини з пряними травами, що видавали багатий, трохи димний аромат, та келихи з вином темного, як засохла кров, кольору.

Господар, доктор Крістіан Морецу, мовчки сидів у тіні. Йому було за сорок. Високий, з широкими плечима, з чітко окресленим обличчям, на якому глибокі зморшки біля очей розбігалися, мов промені. Його волосся, густе, темно-каштанове, вкрите сивиною, було неохайно зачисане назад. Очі — проникливі, сірі, наче вбирали в себе весь світ і не віддавали нічого назад. Руки — великі, з потужними пальцями, звиклі до роботи, але тепер спочивали на столі, ледве торкаючись келиха.

Колись — військовий хірург, який служив у Греко-турецькій війні 1897 року. Там, серед гір, грязюки й криків, він уперше зустрів Влада. Один рятував життя, другий — втрачав товаришів. І відтоді, хоч і не часто бачилися, та довіряли один одному більше, ніж багатьом, з ким ділили хліб.

— Вчора померла ще одна, — заговорив Морецу нарешті, поглядом ковзаючи по полум'ї. — Іліана. Донька коваля. Шістнадцять. Здорова, красива, життєрадісна. Вечір — усмішка, ранок — холод. Тіло, мов із воску. Жодної рани. Наче... випита.

Свої слова він супроводив повільним ковтком вина. Пляшка — з місцевої виноробні, стара, пилюжна, з етикеткою, що ледь трималася.

Навпроти сидів Влад. Йому було тридцять п'ять. 183 сантиметри зросту, статура міцна, з рельєфними м'язами, виробленими важкою працею та війною. Його волосся було коротко стрижене, практично під нуль, що лишало на потилиці темно-русяві щетинисті пасма. Обличчя — з високими вилицями, прямим носом і рішучим підборіддям, завжди спокійне, наче витесане з каменю. Але очі... Очі були іншим світом. Світло-сірі, вони на сонці немов хамелеон міняли відтінок — від холодного сталевого до майже прозорого блакитного. Завжди насторожі, в їх глибині таїлася холодна, звірина обережність. Його шкіра була зморена вітром і сонцем, з легким шрамом на лівій щелепі — німим свідком минулих битв.

Про своє походження Влад не знав нічого. Його підкинули до дитячого притулку без жодної записки. Прізвище він вигадав сам. Виріс серед бруду, голоду, жорстокості — і вибився лише силою волі. Став солдатом. Пройшов через балканські кампанії, був серед добровольців у Греції. Побував у Криті, в Епірі. Дослужився до капітана, але відмовився йти далі. Бо побачив надто багато. Йому набридло вбивати за чужі накази.

На його поясі висів мисливський ніж із темним, гладким руків'ям — клинок, що бачив не одну шию. Поряд — револьвер Lefaucheux M1858, старий, барабанник французького зразка. Його йому передав капрол Бретан, француз-доброволець, якого Влад врятував під вогнем. Той загинув наступного дня, але сказав перед смертю:

"Це не просто зброя. Це — пам'ять."
На дулі була гравіровка:"Digne du sang" — Гідний крові.

Третім у залі був Адріан фон Бреску, колишній кавалерист, аристократ без маєтку. Йому вже за сорок. Він був стрункий і витончений, з поставою, що видавала в ньому людину, звиклу до верхової їзди. Його волосся, густе і темне, з сивиною на скронях, було зачесане з бездоганним аристократизмом. Обличчя — довгасте, з тонким носом і високим чолом, мало вигляд злегка зневажливий, але в куточках губ блукала іронічна посмішка. Очі — зеленувато-карі, глибоко посаджені, спостерігали за світом з цікавістю, що вже встигла перетворитися на легку втому. Його пальці, довгі та витончені, немов створені для мистецтва або фехтування, ніжно обіймали келих.

Більшість родового спадку дісталась брату, а йому — борги й свобода. Він мандрував світом: Відень, Париж, Стамбул, Салоніки. Колись бився на дуелі, колись — писав поезії. Тепер — шукав сенс або хоч пригоди.

На ньому був темно-синій сюртук, вишитий золотими нитками, манжети — трохи потерті, але збережені. Під ним — чорна жилетка та хустка на шиї. Виглядав елегантно, хоч на ногах — подерті черевики. Вино в його руці коливалося так само спокійно, як і погляд.

— Ти певен, що це не хвороба? — запитав він, відкладаючи виделку з шматком ніжної свинини, що танула у роті, залишаючи після смак часнику та розмарину.

— Я певен, що це не природне, — відповів Морецу. — Вони не дають мені відкрити труни для огляду тіл. Вважають, що з точки зору релігії недопустимо чіпати тіла померлих. Але сьогодні вночі... я зроблю це.

— Один? — тихо мовив Влад.

— Ні. Петру і Іон — допоможуть. Двоє сільських. Петру — кремезний, з руками, наче молоти, з обличчям, вкритим зморшками від сонця та вітру, і з очима, наївними та відкритими, як у дитини. Він мовчазний, але за гроші готовий на все. Іон — сухорлявий, з хитрими, схожими на щілини, очима, що постійно бігають. Він теж мовчить, але в його мовчанні відчувається лукавство. Обидва тримають язик за зубами. Кажуть, бачили дим із могили. Інші — тіні. Я мушу знати.

— Я йду з тобою, — сказав Влад.

Адріан зітхнув.
—І я. Коли смерть забирає так тихо — хочеться подивитися їй у лице.

---

Місяць стояв високо, повний, мов дзеркало Бога. Ніч була літня, глибока, безвітряна. Повітря наповнював важкий аромат бузку — солодкий, п'янкий, такий живий, що здавалося — дихаєш квітами, а не киснем.

Бузок цвів у заростях біля огорожі маєтку, його гілки схилялися під вагою цвіту. І хоча в повітрі панувала літня теплота, цей запах чомусь будив тривогу. Ніби щось, що мало бути прекрасним, стало надмірним. Неначе земля під ним не хотіла, щоб її квіти так яскраво жили.